Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Я провів близько двадцяти годин у трьох літаках і на трьох летовищах. У ніч з 30 листопада на 1 грудня я врешті добрався до свого номера в готелі «Ґуадалахара Гілтон». Зубів я завбачливо вирішив не мити, бо так і не надбав у дорозі жодної пляшки з мінералкою. Але в готельній лазничці мене втішила мила несподіванка, що водночас підтвердила Екторову правоту: фірмова плящина води з етикеткою «Продистильовано. Для ваших зубів». Я вишкірився всіма своїми зубами до дзеркала й подумав: «Якщо в них дванадцята ночі, то в Берліні шоста ранку». Дзвонити до Пат було б жорстоко.
До Ґуадалахари я змушений був летіти саме тоді, коли мене вкотре винесло на ще один виток гострої закоханості в Пат. Дорогою до летовища Теґель я кілька разів хотів
Тож коли через п'ятнадцять годин я таки остаточно долетів до місця призначення (іспанською це називається destino) і коли симпатяга-водій, перший мексиканець на моєму шляху, щасливо довіз мене, живого й неушкодженого, з летовища до монументального «Ґуадалахара Гілтон», я відчув щось на зразок легкого розчарування.
Про Мексику я знав і досі знаю небагато, але найважливіше. По-перше, в ній легко отруїтися. По-друге, вона любить смерть.
Її культура смертоцентрична і скелетоморфна. Її вагіна пахне гробницею. Ніщо інше не святкують у Мексиці так буйно і красиво, як смерть. Напевно, це особливий спосіб її долання — через радість. Якщо її неможливо уникнути, її слід радісно обійняти. Їй треба відкритися, впустити її до себе, як у дім, лягти з нею в ліжко, злягтися, кінчити в неї, кінчитись у ній.
Через це Мексика видається кожному з нас такою містичною. Це країна, в якій розчиняються чужинці. З Мексики не повертаються. Якщо ти повернувся з Мексики, то ти в ній не був. (Я в ній не був, я, може, тільки трохи побував). Ти заходиш до першої-ліпшої, обвішаної костомахами й обсипаної задушливими квітами каплички як ідіотський роззявляка-турист — аби зробити два-три екзотичні знімки, а виходиш звідти зомбованим, посвяченим, іншим і починаєш ватяно ковзати в невідоме за он тією дамою в чорному, яка (ти впевнений!) ледь помітним нахилом голови щойно покликала за собою. У Мексиці закінчуються попередні життя й починаються наступні.
Мексику створив Кастанеда. Усе це жахливий кіч, але це правда.
Моя Ґуадалахара тривала чотири дні (але й ночі). Опівдні п'ятого дня, п'ятниці, мене знову повезли на летовище. Я ледве вислизнув з наступного життя.
Воно мало для мене свою вісницю, що її звали Куньял. Що це за птаха така, хто мені скаже? Але до неї ще треба підібратися.
Однієї з ночей (точно — із середи на четвер!) мої нові подружки, Хульєта і Челсі, затягли мене на, як вони це називали, класне (clasico) прийняття для журналістів. Уявіть собі просторий, але досить занедбаний колоніальний палац, ущент набитий латиносами, які безупинно танцюють вісім годин поспіль, сходячи всіма життєвими соками, але й заливаючись при цьому пивом
Так от, у всій цій тисячоголовій тисняві, в цьому галасі та ревищі, танцювалося чомусь дуже легко. Утім, мої рухи могли бути цілком неправильними. Просто у тій тисняві цього все одно ніхто не бачив. Насправді я ж ніколи в житті не танцював жодної сальси, самби або чогось там ще — і тут раптом несподіване і щасливе відкриття, що яйця чомусь не заважають, а радше сприяють. Гадаю, це пояснюється загальною легкістю ситуації. Усі всім подобаються і всі з усіма цілуються в губи. Усі віддаються всім і всьому — ритмові, співам, текілі, димові, одне одному. Мої дівчата робили це зі мною так відверто і близько, що я почав збуджено обмірковувати подальший хід подій із запрошенням обидвох до себе в готель. Зрозуміло, що Челсі надзвичайно мені подобалась, але й, даруйте на слові, Хульєта теж.
О п'ятій ранку вони викликали мені таксі прямо під той напіврозвалений палац. Я запропонував їм падати на заднє сидіння. «Не сьогодні», — знітилася Челсі. «Завтра, завтра», — докинула Хульєта. «Завжди ці місячні», — подумав я, від'їжджаючи у пропахлу мескалем і травою ніч п'ятимільйонного міста.
Перед тим удень я читав мексиканській публіці уривки з «Обручів», а Хорхе Ернандес читав те саме іспанською. Хорхе вважає себе товстим, хоч насправді він великий. Як там не є, але на подіумі його було значно більше, ніж мене. Це я мав би бути модератором у нього, а не він у мене. Час до часу я засоромлено зиркав на своїх подруг, які показово сіли навпроти мене у перший ряд. Насамкінець, коли Хорхе передав слово присутнім і якийсь хлопчина в бандані запитав мене ні сіло ні впало про «Айрон Мейден», до зали прослизнула тьмяношкіра патлата особа в усьому чорному, з колихким і напіврозпанаханим бюстом. Вона знайшла собі вільне місце в одному з найближчих до подіуму рядів і почала свердлити мене настільки методично, що я аж засовгався на стільці. Добре, що презентація потривала ще якісь лише лічені хвилини — інакше вона висвердлила б у моїй фізії дірку завбільшки із зозуляче яйце.
Підписуючи книжки, я виразно вловлював бічним зором, що вона чекає. Тобто що це я чекаю, а вона підходить усе ближче, вона вже тут. «Це Куньял, вона хоче з тобою запізнатися», — відрекомендувала її Хульєта і зникла. «Як? Як твоє ім'я?» — спитав я. «Куньял», — відповіла вона і додала для певності: «Майже кунілінґус». Це розсмішило нас обох.
Я фотограф, казала вона, і фотографую лише письменників. Це трохи дивний проект, ну тобто він може здаватися дивним, але тобі він таким не здасться, бо ми одного поля ягоди (одного польоту птахи? обоє рябоє?). Я відчуваю це, що ми одного. Так от, я фотографую їх переважно на кладовищах. Ти зрозумів мене?
Ну звісно, відповідав я, чудова концепція, до того ж я справді мрію про мексиканське кладовище, як би то на нього потрапити. Я люблю кладовища, гробниці, скелети, я люблю Мексику, я люблю смерть.
Тоді я заїду по тебе завтра, трусонула вона патлами й бюстом. Я знаю, що ти в «Гілтоні». Звідти лише півгодини машиною.
Не раніше третьої пліз, попередив я. Уранці нас везуть до Текіли. Це місце, з якого витікає текіла. Ми будемо танцювати довкола священних агав і дегустувати священне пійло.
Ось мій телефон, колихнулась вона. Задзвониш відразу, як приїдете.
Фотосесія на цвинтарі? У мене бувало й не таке. Ще в понеділок мене перехопив у готельному фойє метушливий дідок з камерою на грудях. Він показав мені дві фотки — на одній він по-братньому обіймав за плече Борхеса, на іншій Умберто Еко. «Наступним буду я?» — спитав я. Він зрадів, що я не проти, і кудись потягнув мене. Тобто не кудись, а до чоловічого туалету. Ні, йому не йшлося про ґей-порнографію, як я собі встиг науявляти. Насправді йому потрібне було велике дзеркало. Ми стали до нього обличчями, він по-братньому закинув руку мені на плече і сфотографував себе зі мною. Моя посмішка на тому знімку, напевно, не дурнуватіша від Борхесової. Умберто Еко теж посміхається якось через силу.