Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Наступного дня (саме так — четвер!) я повернувся з Текіли, надзвичайно зворушений усім побаченим, пережитим і випитим. Ми пройшли Шляхом Агави від самого початку й до самого кінця, крізь усі проміжні етапи, смаки, соки і запахи, і елеґантний молодий хімадор спеціально для нас ефектно й невимушено розхуячив зрілий дванадцятирічний корінь аж на вісім шматків — кількома вправними ударами свого коа. Мало де на цьому світі бувало мені так добре, як того дня на теренах асієнди Сан Хосе дель Рефухіо. Текіла — це течія, текуче золото ацтеків, чистота духу і смерть паразитів. Кожному з нас дісталася в подарунок велика пляшка «Ерремадура Репосада». Від спеки, алкоголю і щедрості світу хотілося танути. Я танув на очах.
Саме тому ми повернулися з годинним запізненням.
Хоч насправді мені хотілося трохи полежати коло Челсі. Але її ніде не було видно.
За якісь півгодини я зійшов у фойє і відразу ж запримітив патлату постать у чорному. Навколо неї так і юрмилася всіляка дивачня — як можна було здогадуватися, латиноамериканські письменники. Кожному з них вона призначала годину побачення на цвинтарі. Скидалося на те, що графік геть напружений. Я знайомився з колегами, міцно потискаючи їхні смагляві долоні, і тут-таки забував їхні імена. Зрештою, вони моє також. На цьому світі забагато письменників, особливо у Східній Європі та Латинській Америці (Мексика не рахується, вона є невдалою копією США).
Оскільки келих червоного вина перед Куньял був лише ледь надпитий, я замовив собі текілу, не першу того дня й не останню. «Розумієш, — почала вона, — уже пів на п'яту, за якусь годину стемніє, ми нічого не встигнемо, поки доїдемо до кладовища, його зачинять. О котрій завтра твій літак?». Мені здавалося, що о четвертій пополудні. Так я їй і сказав. «Я пропоную зробити це завтра вдень, — відповіла вона. — Я заїду по тебе о дванадцятій. У цей час найкраще світло». Я не знав, навіщо мені світло у Країні Мертвих, але погодився.
Принаймні на сьогодні тема закривалася. Треба було допивати і звалювати. Але тут вона, що називається, заговорила.
Ти маєш мене зрозуміти, казала вона, бо ми одного поля ягоди ( два сапога пара?). Я це відразу на тобі прочитала, щойно побачивши. Я бачу все, я читаю людей, ніби знаки, я їх проявляю, бо я не просто фотограф, ти мав би це відчути. Я сьогодні вдень знімала одного аргентинця, ти його не знаєш, на тому самому цвинтарі. Потім звідкись узявся незнайомий старезний дід. Він сказав: «Я нікого не маю на цьому світі, всі, кого я мав, лежать у цих могилах, і мене нікому сфотографувати. Мене ще ніколи не фотографували — жодного разу в житті. Я ніколи в житті не бачив себе на фото. Який я на фото, як ти гадаєш? Сфотографуй мене, щоб я міг померти!». Я відповіла, що зроблю це для нього, але хай подасть адресу, на яку вислати знімки. Він трохи подумав і сказав: «Це не так важливо. Головне, щоб я залишився хоч на одній фотографії». Тепер він у мене ось тут.
Вона кивнула на сумку з камерою. І продовжила.
Я з тих людей, які завжди слухаються своєї пристрасті. У мене були десятки коханців і всі вони письменники. Половини з них уже немає серед живих, але я знаю, що вони все одно поруч. За одним з них я поїхала до Лондона. У мене була віза на тиждень, але я забула про все на світі і лишилася на довгі роки. Заради нього я стала нелеґалом, уявляєш? Але любов нелеґальною не буває. Коли він помер, я стала кохатися з його донькою, його дружиною. Мені здавалося, це насправді він, а не його дружина чи донька. Ми були такі щасливі! Я найнялася до них служницею і варила для них індійські страви, і ми часто кохалися втрьох — я, його донька і дружина, і він також. А потім його дружина знайшла собі нового друга і вигадала, начебто я краду їхні речі, начебто в них пропадають якісь дрібниці, якісь алмази чи що. Це був наклеп — тільки для того, щоб мене позбутись! І я поїхала геть.
Я замовив їй ще вина, а собі ще текіли. Вона не зупинялася.
Я люблю переглядати фото з моїми письменниками. Вони вмирали з різних причин і на різні способи. Це таке щастя, що я встигала їх знімати! З одним таким я прожила кілька років і ніколи його не знімала. Він був геній. У цій країні він був найкращий. Я піклувалася про нього в лікарні, куди його періодично запроторювали. У нього траплялися психічні напади, і тоді його забирали до лікарні. Я вмивала його і годувала з піпетки, коли він лежав паралізований уколами. Навряд чи ти знаєш його
Я спитав, чи вона його все-таки сфотографувала. А як ти думаєш, подивилась мені в очі вона. Розумієш, обережно почав я. Далі слід було назвати її, але я знову забув це дивне ім'я. Куньял, допомогла вона. Це індійське ім'я. Мій батько був індус, а мати єгиптянка. Мій батько народився в Лівані. Він утік до Мексики з Іспанії, громадянська війна, тридцяті роки. Тому я мексиканка. Але не за кров'ю.
Я сказав, що кров тут ні до чого. І трохи засумував. Ідея з фотосесією подобалася мені все менше. Зрозуміло, що відступати нікуди. Я сам собі винен, що так легковажно погодився на той цвинтар. Але чим завинили всі інші сотні людей у моєму боїнґу?
Скільки вина й текіли влилося в нас того вечора? Уже й не пам'ятаю.
Зате пам'ятаю історію з Елісео Д., великим кубинським поетом.
Я прийшла до нього 1 березня вранці, казала Куньял, збуджено відсьорбуючи з келиха густо-червону чилійську кров. Ми довго домовлялися заздалегідь і врешті вибрали цей день. Але його дочка навіть не впустила мене досередини. Начебто її татові раптово зробилося дуже зле. Я сильно засмутилася. Вийшовши з їхнього будинку, я зненацька озирнулася. Щось у мені наче сказало: озирнися. Він прикипів до вікна й дивився мені услід. Жахлива гримаса болю, сльози в очах і дощові струмені на вікні. Через кілька годин у новинах повідомили про його смерть.
Я спитав, чи вона сфотографувала його в тому вікні. Вона мовчки видобула із сумки пачку знімків і швидко знайшла потрібний. Усе так і було. Включно зі струменями на шибах.
Навіщо тобі летіти вже завтра, спитала вона.
Я хотів до Челсі. Чи принаймні до Хульєти. Ми домовилися, що зустрінемось утрьох пізно ввечері. Я все одно не знав, як шукати той клуб у цьому п'ятимільйонному місті. Я відповів: «Не знаю. Мушу летіти. У мене квиток. І віза. Чомусь аж на 180 днів». «Це півроку. Це багато», — сказала Куньял. «Крім того, я закохався в одну жінку і дуже хочу до неї в Берлін, — знайшов я відмазу і тут-таки зрадів, що навіть не брешу. — Я слухаюся своєї пристрасті». «Але ж є й інші жінки», — запевнила вона.
З готелю ми поїхали однією таксівкою.
«Коли вийде твій альбом?» — запитав я, щоб відволікти її блудливу руку. «Який ще альбом?» — не зрозуміла вона. «З письменниками на цвинтарі», — сказав я. «Яка тобі різниця! — вибухнула вона. — Я не збираюся видавати ніяких альбомів!».
У клубі вона вгатила ще два келихи червоного. Мої подруги здавалися дещо заскоченими її бурхливою появою. Хульєта час від часу непомітно для Куньял корчила гримаси. Челсі виглядала неприступною і мовчала. «Ти повинен пожити в Мехіко, — взялася за своє Куньял десь посередині другого келиха. — Хоч би з півроку, 180 днів. Це найбільше місто світу, 25 мільйонів людей, ти уявляєш? У Мехіко навіть Маркес живе з усіма своїми дружинами й дітьми. Ти можеш побути в мене, а потім перейти до неї (вона вказала на Хульєту), а потім до цієї, бо ця тобі подобається найбільше (вона вказала на Челсі). Я не жадібна, можу з ними ділитися. Тиждень у мене, тиждень у неї. Потім знову в мене. Ми можемо кохатися всі разом. Вони знають, як я це вмію». «Вона сильно п'яна», — сказала Челсі. «Викликати для тебе таксі?» — спитала Хульєта. «Обійдуся без твоєї допомоги», — відрізала Куньял і, наштовхуючись на столи та стільці й потрясаючи патлами, ображено вийшла в ніч. Але спершу озирнулася на мене з дверей: «Завтра о дванадцятій я у тебе!».