Леся Українка
Шрифт:
Весь цей час не переривалося листування Лесі Українки й Сергія Мержинського.
Врешті у червні Леся з Ольгою виїхали з Берліна до Зеленого Гаю під Гадячим, куди поетеса запросила погостювати Ольгу Кобилянську. І життя надало їм можливість побачитись. Вранці 21 серпня в Зеленому Гаю О. Кобилянську зустрічали цілою юрбою Косачі, їхні родичі і друзі. З незвички до таких «публічних пошанувань» О. Кобилянська в першу хвилину навіть розгубилася. Письменниця, на жаль, не довго гостювала у приємному товаристві, але за цей час вона ще більше заприятелювала з Лесею Українкою, яка у листах завжди запрошувала Кобилянську до себе: «Ей, приїздіть, панно Ольго, знов до мене, та будемо собі знов szare godziny справляти! І чай будемо пити “не отвратительный”, і Ґріґа гратимем, і я Вам страшні драми та дикі фантазії розповідатиму <…> А тим часом бувайте здорові, liebe feme Freundin. Мама, і Лисенки, і Старицькі Вас вітають…»
Саме цього року (1899) у Львові була надрукована друга збірка Лесі Українки «Думи і мрії». Восени Лесі довелося побути критиком і лектором, вона робила доповіді
«Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами…»
На Різдво 1900 року Оксана та Ізидора заслабли на скарлатину, Ольга і сестра доглядали їх. Коли хвороба відступила й час карантину минув, Леся Українка вирушила до Петербурга. У неї були грандіозні плани, бо й здоров'я дозволяло, і час був. По дорозі вона заїхала до давнього приятеля Сергія Мержинського; щоправда, гостювання було невеселе – через тяжку недугу (туберкульоз легенів) господаря. По кількох днях, що їх провела Леся в Мінську, С. Мержинський подарував їй репродукцію «Мадонни» Рафаеля. Той образ потім завжди був з Лесею, де б вона не жила, куди б не їхала. Півлютого поетеса пробула у сестри Ольги в Петербурзі. Там їй було, як вона сама казала, добре й цікаво, тільки вона дуже втомлювалася, бо всюди були величезні вулиці й майдани, кругом великі простори, а в хаті не сиділося, хотілося все побачити, зустрітися з людьми. Вона писала: «Була на балу Академії художеств, де бачила і велике панство петербурзьке. Бачила музеї, з'їздила Петербург вздовж і впоперек на візниках, на конках… Виїхала я з Петербурга того, що вже почала втомлятись дуже, а сидіти там і ніде не ходити – не можна і не варто».
Потім Леся заїхала до брата Михайла в Дерпт, де він жив з дружиною й маленькою донькою. Михайло був викладачем в університеті, і Леся разом із ним відвідала Шевченківський вечір, підготовлений студентами, і читала там свої вірші. У березні поетеса поїхала в Ригу, до тітки Олени, і знову в Мінськ до С. Мержинського. Він почувався погано, хвороба загострювалась, викликаний лікар нічого обнадійливого не сказав. Але звідти Леся поспішала до Києва, бо необхідно було підготувати Гейнівський вечір у Літературному товаристві. На Великдень С. Мержинський приїхав до Києва, де пробув п'ять днів. Наприкінці весни Леся вирушила в Зелений Гай, щоб провести там усе літо, відпочити. С. Мержинський навідував Лесю в Зеленому Гаї, подарував їй зібрання творів Гейне німецькою мовою. А восени Леся поїхала до Києва і звідти – знову до Мінська. Ще одна сумна зустріч із другом і невеселі розмови… Лікарські прогнози були невтішні. У цей час Леся Українка пише прекрасні, ніжні, але сумні вірші: «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…», «Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?» У її творчому доробку з'являється славетний вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами…»:
«Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, а знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…»
Деякі біографи вважали, що Леся Українка була закохана у Сергія Мержинського, що це кохання було взаємним, а стосунки – більш ніж дружніми. Це припущення спростувала Лесина сестра О. Косач-Кривинюк у листі до М. Деркач від 16 грудня 1942 року: «Була це людина (Сергій Мержинський) високої інтелігентності, освічена, культурна, надзвичайно лагідна, мила, симпатична. За кого він себе уважав по крові, не знаю. Знаю, що з материнського боку були в нього предки ірландці. Коли я була в 1899 році при Лесі в Берліні (як їй оперували ногу), то вона просила мене купити фото краєвидів ірландських, щоб подарувати С. Мержинському Дуже я хотіла, щоб
Сила і спокій
Стан здоров'я Сергія Мержинського погіршувався, і Леся вирішила поїхати до свого друга. Вона прийняла це рішення, незважаючи на те, що батьки не схвалювали доньчиного вчинку: вона сама ледве стала на ноги після стількох недуг, операції, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Хоч вони й розуміли її і в душі співчували С. Мержинському, але ж більше жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак їхню турботу, хвилювання, а з ними й небажання відпускати її Леся відчувала. Вона їхала не навідувати хворого – це було зрозуміло з самого початку, – вона їхала доглядати вмираючого. Коли Леся приїхала, С. Мержинський вже півроку як лежав, втратив голос, кашляв з кров'ю, температура постійно була високою… З Лесею лікарі були відверті, вона розуміла, що ніяких перспектив немає, але мусила залишатися спокійною, щоб підтримати хворого. Письменниця читала йому, грала, писала листи від його імені, поки він міг їх диктувати, слухала про його плани поїхати разом навесні у Швейцарію… С. Мержинський казав їй, що любить в ній силу і спокій, отже, вона була сильна і спокійна поруч із ним. Лариса Петрівна не дозволяла собі навіть зітхнути поряд із хворим, щоб він не почав нервуватися й турбуватися. Ольга Петрівна хотіла приїхати, щоб підтримати дочку, але Леся була проти. Зголосився навідати Лесю Михайло Кривинюк, який потім докладно описав батькам стан справ у Мінську. З березня 1901 року Сергій Костянтинович Мержинський помер. Під час похорону з Лесею стався сильний нервовий напад, вона ледве отямилась. Змучена й знесилена поетеса повернулася в Київ.
Уста говорять: «він навік загинув!». А серце каже: «ні, він не покинув!». Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»У Кобилянських
Зовсім не було сил що-небудь робити, рухатись, думати… Єдине бажання залишилося в письменниці в цей час: поїхати на Буковину до Ольги Кобилянської. І вона здійснила це бажання. Обстановка в Чернівцях була спокійна, стосунки – дружні. О. Кобилянська прозвала Лесю Українку «павутинкою», бо легенька й прозора, всюди мандрує-літає. Леся вважала Ольгу ідеальною товаришкою, привітною, але не надто солодкою, щоб силоміць лізти в чужу душу, не набридливою й не холодною. Ольга Юліанівна була для Лесі своєрідним лікарем, який полегшував стан психічно травмованої подруги. Мати Ольги Кобилянської, Анна, нагадувала святу Анну з картин давніх художників. Батько, 75-літній «патріарх», поважний, справедливий, дотримувався старосвітських звичаїв. Сторонніх людей у господі бувало не густо. Найчастіше заходив поет Осип Маковей, кілька разів навідувався новеліст Василь Стефаник. Про останнього Леся казала, що він на вигляд здоровий («розбійницький»), а насправді хворий, і це можна відчути навіть з його настрою: завжди якийсь сумний, наче щось згубив і думає, де б його віднайти.
Однак надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки – Леся захворіла. Спочатку це був легкий грудний катар, причому двічі показувалася з горла кров. Після вдалої операції в Берліні туберкульоз не зняв облоги – він лише затаївся, очікуючи слушної нагоди показатися знову. Допоки Леся не давала йому такої можливості, але… Лікарі ніколи не ставили Лесі Українці діагноз «туберкульоз легенів», хоча завжди нагадували, що до цієї хвороби лише один маленький крок. Слабкі Лесині легені будь-якої хвилини могли опинитися в полоні страшної недуги.
Поволі поетеса повернулася до активної роботи, але перевтома їй не загрожувала. Перша причина – це її слабкий організм, що досить швидко командував: годі! А друга – родинна «конституція» Кобилянських, яка наказувала лягати спати о пів на одинадцяту вечора. Писати можна було тільки до обіду, цебто до дванадцятої години тридцяти хвилин: по обіді треба було лежати, дозволялось не спати, коли вже комусь дуже не хочеться, але з ліжка не вставати. Далі можна було писати листи, робити різні дрібниці. З п'ятої години і до вечері – обов'язкова прогулянка. Після вечері нічого не пишеться, бо час ішов на розмови та на слухання цитри, на якій кожного вечора Ольга Кобилянська грала для Лесі Українки. Після цього гостювання стосунки Лесі Українки й Ольги Кобилянської стали щирішими, теплішими. Якщо раніше Леся зверталася в листах: «Дорога моя Товаришко!», «Панно Ольго!», то тепер у листуванні з'являться «хтось біленький» (Леся) і «хтось чорненький» (Ольга). Письменниці будуть ніби розігрувати в листах тільки їм відому виставу, розмовляти своєрідною, приємною й зрозумілою їм мовою. І розкривається в них великий і багатий світ фантазії і краси двох талановитих жінок.