Леся Українка
Шрифт:
Останнім листом, що його написала Леся Українка в цьому році, був довгий лист до Івана Франка, – в ньому письменниця відгукнулася на нові твори митця, розповіла, за яких обставин писала свою «Одержиму», й зауважила при цім: «Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він заміняє діла – в слова!»
Кассандра
У 1903 році в житті Лесі Українки сталося багато подій, рік, як завжди, був наповнений працею. Першою великою справою для Лесі в цей час було видання творів дядька М. Драгоманова. Михайло Павлик готував їх до друку, й Леся допомагала йому, як могла: збирала фольклористичні матеріали М. Драгоманова, друковані за кордоном. Час від часу заспокоювала М. Павлика, бо давній приятель хвилювався, що вони не встигнуть усе зібрати, надрукувати, що знайдуться люди, які спотворять спадщину Михайла Петровича. Леся переконувала його, що дядько написав стільки правди, що ніяке спотворення й помилки
Листи, твори, статті – все це поглинало Лесю Українку в Сан-Ремо. Робочому настрою сприяли ще й добра погода, прекрасне морське повітря. Леся навіть наважилася розпитати у М. Павлика, чи змогла б вона, хоча б теоретично, заробляти гроші своїм знанням мов, живучи у Львові. А О. Кобилянській письменниця розповідала, що розпочала роботу над «Кассандрою», й докладно пояснила, чим саме її привабив цей образ і яким він буде в її поемі: <«…> такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки – події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, – тому вона ніколи не каже: “я знаю”, а тільки: “я бачу”, бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».
М. Павлик відповів Лесі Українці, що переїхати до Львова і знайти там роботу можна, але треба буде «скинутись усякої політики», на що Леся погодитись не могла, нагадуючи другові заповіт М. Драгоманова: «Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном, а духовною дитиною».
Арешт сестри
У цей час у Петербурзі заарештували сестру Ольгу. Як вона повідомляла батькові, це було непорозуміння, вона сподівалася, що невдовзі все з'ясується, а поки у в'язниці читала медичні книжки і… вишивала. Однак непорозуміння ніяк не розв'язувалося. Ольга писала, що обвинувачують її в такому, «що й не снилося», і Петро Антонович терміново вирушив до Петербурга на допомогу дочці. Мабуть, добре пам'ятаючи, яке непорозуміння сталося багато років тому з сестрою Оленою і скількома роками заслання вона за це заплатила, батько докладав усіх зусиль для порятунку дочки. Вони бачилися двічі. Через деякий час Ольгу звільнили, і вона разом із батьком поїхала додому. У цей же час із Сан-Ремо додому вирушили й Леся з Оксаною, яка приїхала до неї в Італію долікувати свої нерви. Їдучи додому, Леся Українка не могла не заїхати до любої подруги Ольги Кобилянської, у домі якої їй було приємно, добре працювалося, зовсім не нудьгувалося. Але ця зустріч була останньою…
Уся родина Косачів планувала зустрітися в Зеленому Гаї і провести там літо. Майже всі зібралися. Ольга у листі до М. Кривинюка описала таку майже ідилічну картину: «Я вчусь, Леся листи пише, Микось документи переписує, Оксана шиє, всі дощ лають і в вікна поглядають без кінця». До Косачів приєднався також Кльоня – Климент Васильович Квітка, якому Леся Українка дала характеристику – «чудово чиста натура».
Саме в цей час Лесі Українці пропонують перекласти російською мовою твори І. Франка, О. Кобилянської та В. Стефаника. Видавництво «Донская речь» не має багато коштів, перекладачеві платить мало, авторові ж взагалі нічого, але дешеве видання розраховане на загальні читацькі маси. Письменниця також має сама залагоджувати всі питання з авторськими дозволами. Леся пише до всіх авторів і отримує від них згоду. Цього ж року були надруковані переклади творів І. Франка: «Сам виноват», «Хороший заработок».
Пам'ятник І. П. Котляревському
Восени сталася подія, що вперше за останні два сторіччя зібрала докупи, в одне місто, представників з усіх кінців російської й австро-угорської України. Це, може, вперше в історії України зібралося таке велике віче культурних сил українського народу. У Полтаві, на одному
Українська громадськість у Києві готувалась до полтавського свята з особливим піднесенням. Деякі родини делегували від себе по дві, три або й чотири особи. Від Косачів зібралися Леся, її мати – Олена Пчілка – та ще двоє небожів.
Настав день від'їзду. На вокзалі Косачі потрапили до гурту, який уже чекав харківського поїзда. Крім киян тут було багато ентузіастів з інших місцевостей: Петербурга, Мінська, Дерпта, Варшави… Були й закордонні гості – з Галичини, Буковини, Чехії, Відня, Женеви тощо – взагалі ті, чий шлях лежав через Київ. Ці подорожні зайняли майже половину поїзда. Леся з матір'ю потрапили до вагона, де було чимало представників підавстрійської закордонної України, давніх знайомих, серед них Юліан Романчук, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Філарет Колесса, Степан Стоцький, Мирон Кордуба й багато інших.
Полтава вітала гостей тихими сонячними днями. Свіже, ще тепле повітря ранньої осені було чистим та прозорим. Місто давно не бачило такого різнобарв'я людей. Гості, прогулюючись містом, радісно віталися, поздоровляли одне одного. Під час урочистого відкриття пам'ятника Лесю та її матір пропустили в перші ряди делегацій, котрі півколом стояли перед пам'ятником, – їх оточувало товариство старших письменників і громадян. Перед самим відкриттям до них пробився Василь Сімович і вже не залишав їх до кінця церемонії. Він майже підтримував Лесю, бо давала про себе знати страшенна втома, оберігав письменницю від натовпу і при нагоді розпитував про людей, що стояли поблизу нього. У Полтаві Леся з матір'ю сфотографувалися в колі письменників: Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич.
На всіх цих урочистостях Леся хоча й відчувала душевне піднесення, але дуже втомлювалася, бо, як вона писала сестрі, там і здорова людина падала з ніг від утоми; і до того ж застудилася. Як завжди, ніби тікаючи від хвороби, Леся Українка змінює місце перебування: їде до Києва, а потім, нітрохи не відпочивши, не полікувавшись, прямує до Одеси, маючи намір згодом поїхати на Кавказ.
Віденський лікар Нотнагель, який добре знав Лесю, порадив їй не залишатись узимку в Україні, бо в неї досить слабкий організм, щоб протистояти сирому, холодному клімату. Україна сприятлива для неї тільки влітку, коли вдосталь тепла й сонця. Можливо, що вона вже тоді мала серйозний намір побувати на Кавказі, де і зима тепла, і життя трохи дешевше. До того ж там другий рік працював на посаді помічника секретаря окружного суду її товариш Климент Квітка. Цього літа він гостював у Зеленому Гаї, і, звичайно, вони не раз обмірковували це питання. Але всі ці переїзди, негаразди, хвороби дуже хвилювали Петра Антоновича, він непокоївся станом дочки, але ж змінити нічого не міг. Леся вже з Тифліса (Тбілісі) написала батькові, що почувається значно краще, проте він, знаючи дочку, цим запевненням не вірив.
Смерть Михайла
Восени 1903 року в сім'ю Косачів прийшло велике горе. Помер старший брат Михайло. Він був сам у Харкові, а його родина перебувала на хуторі. У Харкові саме була епідемія дезинтерії, і він заслаб на неї (напився квасу в громадській їдальні), але днів десять і не думав, що серйозно хворий: ходив, усе їв, читав лекції. Потім йому стало гірше, і він звернувся до лікаря. Той порадив Михайлу Петровичу лягти до клініки, запевнивши, що днів за чотири він буде здоровий.
Михайло ліг до клініки й тільки тоді, і то через три дні, дав знати дружині листом, що хворий. Олександра приїхала 29 вересня, хотіла взяти його додому, але він не хотів, кажучи, що в клініці дуже добре його лікують і доглядають і він почувається краще. Лікар підтвердив, що в клініці Михайло Петрович за три дні буде здоровий, а якщо його заберуть додому, то він, лікар, ні за що не ручиться. 1 жовтня Михайлові стало раптом гірше, 2 жовтня ще гірше, а 3 жовтня він помер. Мати й батько були в Колодяжному, Михайлова дружина Олександра не знала цього, і тому з листами і телеграмами вийшла плутанина, батьки запізнилися і вже не застали Михайла живого. Ольга з Оксаною приїхали до Харкова тільки 6 жовтня, хоч і виїхали одразу по одержанні телеграми і їхали кур'єрським та скорим потягами. Мати була у відчаї, вона стогнала й плакала і не помічала нікого й нічого навколо. Батько тримався, умовляв рідних бути сильними, але відразу постарів на кілька років. Дружина Михайла не могла ні плакати, ні тужити, настільки горе прибило її. Що буде з Лесею, коли вона дізнається про смерть брата, в родині навіть боялися уявити. Михайла Косача поховали в Києві, родина, об'єднана горем, ще деякий час залишалася разом, але життя тривало: Ольга поїхала до Петербурга, Оксана з братовою Олександрою поїхала до Харкова, а потім теж збиралася до Петербурга, де вона вчилася на курсах.