Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Елегія шістдесятих

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою, в надвечірніх кущах цілувалися пари, і коли надвечір’я осідало за річкою, пахли теплим дощем кам’яні тротуари. М’яч летів до небес над антенами й липами, шкіряне і космічне було його тіло. З виноградних альтан пубертатними схлипами розтікався у світ вундеркінд Робертіно. Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві м’яч, різкішали лампи в садах і на ґанках, потаємна глибінь відкривалась у дереві, озивалися тіні на бляклих фіранках. М’яч уже не вертався: пропав на дистанції. З водограїв занедбаних кумкали жаби у просяклому парку, де щовечора танці, де хрипів саксофон, де ходили з ножами. М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися, мов піщані моря, мов солоні пустелі, і до ранку

для нас, мов у сні, оберталися і скрипіли примарні й жахні каруселі.

Елегія сусідських облич

Пані Гошовська дивилася вічно з вікна, схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа, як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна — пані Гошовська походила з відеокліпа. Її чоловік біловусий, у літньому френчі (за Польщі служив ревізором на залізниці) стирчав з-над паркану й очі втикав старечі, як назавше зникали в дощах сукні-спідниці, і минали літа, і надходила осінь, і сльоти, і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні, і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти, і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни, а родина Шевців тарабанила звідкись вінка, що, занадто барвистий, блищав урочисто, і старого спровадили в землю за місто (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна). Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі залітали в городи і бризки збивали зі скла, і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі, і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла, бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка, стали сенсом життя, як найвища екстрема — тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка, що казала не хризантема, а резантирема. Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені, лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов: Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені, Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов, малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри, квартиранти довічних веранд і тісних прибудов, аноніми, занесені службами в пильні реєстри, — оживаєте, знову готові до чвар і обмов. Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну — пожильці привокзальних льохів у таємних садах, в середину століття, в єдину і слушну хвилину, ви під дерево щільно набилися, ніби під дах. Що за дерево? Величезний волоський горіх. Восени він себе роздавав до останнього дна, розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.) Ми збирали горіхи у глеки, у відра, в мішки, ми живу гіркоту у долоні втирали. …виїздили, міняли квартири, вмирали. А життя все одно споришем обсипало стежки. (Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі). Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі.

«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…»

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні — переповнена дійством напружена мить. Передчасні світанки, мов сурми невсипні, понад нами ревуть, аж у грудях шумить. Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті, ще на шпалах роса і прозорий перон, але перші прожилки пожовкли у листі, ніби торкнуті легко іржавим пером. Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати, нас несе і відносить, виток по витку, але як наздогнати, ну як наздогнати цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?

«Її пальтечко радісне й червоне…»

Її пальт'eчко радісне й червоне. Вона так добре знає шлях додому, що в надвечір’ї, сніжному й блідому, біжить мені назустріч. Перепони минають нас, лише гойдлива гілка зітхне ламкою тінню під ногами й затихне, мов пробачення негайне. З ім’ям її римуються «сопілка» і «свічечка» — мов геральдичні знаки. І стільки того світу по дорозі розсипано й забуто на морозі, аж солодко торкнути і впізнати: пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь замерзлого листка, й перо пташине, що невагомо послане з вершини, з-поміж густих і гострих верховіть, і це смеркання — лагідне й глибоке… Вона біжить, і їй чотири роки. І їй услід я тягнуся рукою, і чим я заслоню, і як загою?

Опівнічний політ з Високого Замку

авжеж не райський сад не світять помаранчі загублено стежки і втрачено сліди а все що є у нас ліхтарик на підзамчі і треба нам туди збігати у пітьму яка непевна втіха чи виросте вогонь коли позолотить найменша іскра тиха розсипаний пісок розрив поміж долонь і тісно між дерев і темно в сьому граді і

тягнуться до нас обуджені гілки та крізь нічне зело що пнеться на заваді злітаємо з гори злітаємо таки і жодної зорі лиш доторки тернові і де ще той ліхтар чи світиться йому подряпини легкі падіння варте крові і навіть без надій і навіть у пітьму бо хто на світі ми за сімома шляхами шукаємо любов як золото в ріці закрито всі доми спідниця з реп’яхами і скалка на щоці і скалка на щоці

Промовляння самотній

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади губи твої холодні наче прозорі вінця яких ніхто не торкався прагнучи світла й води губи твої неспиті а все ж таємниця квітки сповита в них і забута допоки живеш сама вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво ось його зимне плесо між двох берегів як між пут поки з лози постанеш уже не вином а оцтом скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА

І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні, мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш, розбирають по цеглині продувні твої шпаківні, поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ. І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу, чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу, ніби листя з тротуару, ніби воду із русла. Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи — все розвіється за вітром без вогню і катастроф: заростають павуками грамофони й телескопи, і марніє, наче фреска, араратський Саваоф. Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа, ще літають луни шевських і ковальських причандаль, та пора звільнити простір, увійти в первинні кола, і згортаються перила, ніби спалена спіраль. І це немов евакуація. Зійде настінна вохра — стане вулицею менше на феєрію людську. Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла. Мов дорога караванна у мінливому піску.

ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому, ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись, і стелимо н'a ніч худу споконвічну солому, та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись. Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати. Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят і хочемо щось підлатати і підмалювати, та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад. Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали, і гріємо чай, і говоримо про переїзд, а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали, птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд. І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону от-от увірветься забуте волання сурми. І ти ще стоїш на ламкій половині балкону, а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми. У небі, такому старому, тісному, блідому, легкими уламками світла розвіємось ми — салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому, лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.

«Ще о шостій ранку пітьма…»

Ще о шостій ранку пітьма. Непочатий сніг, наче луг. І небес на небі нема, тільки вітряні гнізда хуг. Тільки вкутані у мішки тьмяні ружі з-над холодів знаменують земні стежки на німих розпуттях садів. Перша зміна о восьмій — час освітити вікна і шлях. Починається світло з нас, ніби вічна вода в полях. Ніби сіємо в чорну рань перші крихти тепла зі жмень, аж заблисне досвітня грань, і від того довшає день. І тому в осередді стуж, під безоднями хмар і крон, оживають глибини руж і рушає рослинна кров…

ТРИ БАЛАДИ

1. Лемберзька катастрофа 1826 р.

Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.

І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»