Ловці перлів

Пашек Мірко

Нарешті тишу порушив пан Попастратос.

— Я куплю їх, Саїде! — вигукнув він. — Принаймні одну з них!

Але Саїд, похитав головою, як і багато років тому:

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні перли.

— Чому? Навіщо? — заволав Попастратос — він уже знов став самим собою. — Дурниці! Перлини не потрібні нікому, а гроші потрібні всім. Що від тих перлів? Хай ними обвішуються блазні, а ти матимеш за них…

— Я маю все, що мені потрібно, — перепинив його Саїд холодно. — І навіть більше.

— В тебе нічого немає! — махнув рукою пан Попастратос. — Ти поховав себе

в цій проклятій богом дірі й гниєш тут живцем. А знаєш, що ти міг би мати за ці перлини? Півсвіту, цілий світ! Ти міг би жити, як султан, міг би подорожувати як набоб, [11] ти міг би обрати собі найгарніше місто на землі, міг би розкошувати, веселитися, навісніти безкарно, як божевільний, міг би мати невільників, але не цих чорношкірих, а білих, освічених— І вони були б у стократ покірливіші від негрів! Одне слово, ти міг би жити! Та чи знаєш ти взагалі, який він, світ?

11

Набоб (араб.) — багач, життя якого відзначається східними розкошами.

Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.

Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…

А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.

Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.

Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.

— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.

Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.

А

тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…

Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.

Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:

— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!

Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.

2

Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.

На світанку наступного дня хаджі Шере дав наказ відпливати, незважаючи на те, що на кораблі стало на два ловці менше — не було Саффара й Раскалли. Врешті, в Джумеле хаджі Шере й не міг би знайти їм заміни, а їхати до Массауа й марнувати на пошуки двох ловців погожі дні ловецького сезону він не хотів. Та й меншим виловом він не хотів задовольнитися, й тому гукнув на пораду серінджа.

Вони сиділи вдвох на палубі, в затінку піддашка, а корабель тим часом плив на південь. Сонце, яке щойно виринуло з-за обрію, поволі здіймалося вгору, схоже на велетенську монету, розпечену спочатку до червоного, потім до білого й нарешті до такого сліпучого відтінку, що боліли очі дивитись на нього. Хаджі Шере та Бен Абді пили кагву мур, що її приготував якийсь із хлопців, і розмовляли, позираючи з-під примружених повік на свою команду.

— Одна гурі буде порожньою, — мовив хаджі Шере.

— Це значить, що ми виловимо лише шість сьомих черепашок, замість семи сьомих, — швидко підрахував Бен Абді, несамовито чухаючи скреблом спину.

— Так, — погодився нахуда й за старою звичкою додав: — Іншаллах!

— Іншаллах, — зітхнув Бен Абді. — Така воля аллаха…

Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.

Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…