Ловці перлів

Пашек Мірко

Пан Бабелон кивнув. Він тримав складену парасольку за ручку й крутив нею так, що вона нагадувала пропелер першого літака, який нещодавно сів у Массауа.

— Але краще мати справу з ідіотом, ніж з мавпою, — сказав пан Бабелон спроквола.

— То ви гадаєте, що не варто давати йому корабля?

На Попастратосове запитання можна було не відповідати: перед ними відкрився берег, а на березі — дрібненька Азізова постать, яка бігла до вітрильника, що гойдався на хвилях поряд з їхніми кораблями. Це був «Ель-Ріх», тобто «Вітер», невеличке

суденце, на якому Алі Саїд подеколи плавав до перлинних родовищ та до Массауа. П'ятеро матросів за іграшки могли впоратися з оцим досить спритним корабликом.

— Погляньте, — сказав пан Бабелон. — Він обійдеться без нас. Шкода тільки, що ми не зможемо обійтися без нього…

Вони зупинилися, спостерігаючи, як Азіз, жваво жестикулюючи, скликає команду.

— Дідько б його забрав! — плюнув Попастратос.

— Ніколи не покладайтеся на дідька! — застеріг його пан Бабелон, стомлено сідаючи на напівзруйнований мур. Сонце саме сідало в море, і його диск, жовтогарячий, як помаранча, віддзеркалювався в синіх скельцях Бабелонових окулярів. Здавалося, ніби в пана Бабелона величезні червоні очі.

— Сідайте! — запросив він чемно свого суперника. — Що має статися, те станеться — така вже воля аллаха.

Пан Попастратос сів.

— Гадаю, що насправді ми не такі дурні, якими, мабуть, видаємось, і не такі вже нерішучі, як може здаватися… — почав пан Бабелон.

Пан Попастратос наставив вуха… Сонце сіло, але й у сутінках ще видно було, як мчав по хвилях «Ель-Pix» — «Вітер».

Потім на небі зійшов вузесенький серпок місяця, але такий яскравий, що вітрило «Ель-Ріха» заясніло в його сяйві, наче біла хустинка, якою хтось вимахує в далечині. «Ель-Ріх» вийшов з гавані і помчав на південь.

Тільки скінчивши свою цікаву розмову, пани Бабелон та Попастратос рушили до пристані.

Не піднімаючись на палубу своєї «Джаміле», пан Бабелон з берега наказав своєму нахуді вирушити завтра вранці до Массауа, а сам, на превеликий подив усієї команди, зійшов на палубу «Ель-Сейфа». Невдовзі після цього «Ель-Сейф» відплив.

Нахуда вивів корабель з гавані і, за наказом господаря, скерував його на південь, слідом за «Ель-Ріхом», вітрило якого все ще ясніло у місячному сяйві. Потім нахуда передав кермо Ель-Сейфові.

— Іди відпочинь, нахудо! — гукнув пан Попастратос; він стояв на кормі поруч з паном Бабелоном, який замріяно вдивлявся в смугу спіненої води. — Попівночі я тебе гукну. А поки що сам побуду на палубі.

Нахуда кивнув. Наказ був цілком природний, бо в цих місцях море безпечне, а от попівночі місяць сховається й корабель плистиме вже, мабуть, на широті Ханфіли, де справжній лабіринт мілин. Нахуда ще раз показав Ель-Сейфові зірку, за якою слід тримати курс, і пішов спати. Матроси також незабаром зникли в своїй комірчині, й Саффар залишився біля керма сам.

Ніч була гарна, але повівав прудкий рвучкий вітер, здіймаючи безліч дрібних хвильок, які називають «дикими» через те, що вони

виникають на гладіні без будь-якого ладу й системи. Така погода вимагає напруженої, зосередженої уваги та міцних рук, бо не можна передбачити ударів тих хвиль об кермо.

Ель-Сейф знав це й пильнував. Він напружено дивився на путівну зірку і на ніс корабля, що ритмічно здіймався й знову опускався, ніби відраховуючи хвилини. Ель-Сейф чув за своєю спиною шепотання чужинців, та не прислухався до нього; вони розмовляли незнайомою мовою.

Ель-Сейф зрісся з кораблем і почував себе щасливим, бо нарешті жив справжнім життям, в якому брали участь не лише його тіло, як це було раніше, а й розум. Вдивляючись у залите місячним сяйвом море, Ель-Сейф раптом побачив неподалік вітрило «Ель-Ріха».

— За ним! — сказав Ель-Сейфові на вухо пан Попастратос. — За ним, нехай знають, що таке швидкість!

Ель-Сейф засміявся. Він мав гаряче серце, а швидкий лет корабля п'янив, будив бажання довести, що «його», Ель-Сейфів, корабель — кращий, що в нього немає суперників у цьому морі, і що кермо його — в надійних руках.

Ель-Сейф тримав кермове колесо міцно, але відчував пальцями хвилю. Одній треба піддатися, іншу подолати. Тоді «добрі» хвилі допомагатимуть вітрові, а «лихі» розіб'ються об борт або їх розітне ніс корабля. Обидва Ель-Сейфи напружено трудилися: вітрильник «Ель-Сейф» і чоловік на ім'я Ель-Сейф, який стояв біля керма.

Але «Ель-Pix» був поганим суперником — незабаром обидва судна пливли вже поряд. Їx розділяла тільки широка смуга розбитих хвиль.

— Візьми трохи ближче до них, я хочу їм дещо сказати, — озвався пан Попастратос, тримаючи в руці рупор.

Саффар скерував «Ель-Сейф» ближче до «Ель-Ріфа». Тепер він ішов навскіс до темної плями корабля й світлого трикутника вітрила, над яким ясніла самітна блискуча зірка. «Ель-Сейф» підпливав швидко, але Саффар знав, що вчасно поверне корабель… Зараз! Він обернув кермове колесо.

І тоді трапилося незрозуміле.

— Ти з глузду з'їхав, йолопе! — заревів пан Попастратос і страшним несподіваним ударом кулака збив Саффара з ніг.

Саффар одлетів аж до самого борту. Попастратос кинувся слідом за ним і щосили притис до палуби.

Пан Бабелон схопив кермове колесо, спокійнісінько обернув його в напрямку до «Ель-Ріха» й тримав так, дивлячись на зірку, що світилася над вітрилом. Все це тривало лише кілька секунд. Потім з палуби «Ель-Ріха» долинув розпачливий зойк, але не встиг він замовкнути, як Попастратосів корабель струсонуло й водночас щось хруснуло, затріщало, наче важке колесо наїхало на купу горіхів. Бабелонові пальці побіліли в суглобах від напруги, з якою той стиснув кермо.

Все було скінчено, лише десь за кормою промайнуло щось темне, та щось біле сяйнуло між хвиль, мабуть, вітрило. Та ще кілька коротких зойків озвалося, але якось невиразно, наче відлуння. Все було скінчено. «Меч» розітнув «Вітра».