Ловці перлів
Шрифт:
Так Ель-Сейф знову повернувся до аллаха, але вже не як раб його волі. Ель-Сейф мав власну волю й дякував за це аллахові. І за свої дивовижні думки, й за рибу, яку він вловить власною сіттю і яку насмажить йому його власна дружина…
Але раптом Ель-Сейф згадав, що він у в'язниці й що треба тікати звідси, навіть коли б довелося заплатити за це життям…
Наступної ночі хтось тихенько пошкрябав у стінку комори й почав стиха гукати. Це був Гамід.
Люди, які чули Ель-Сейфові волання в перші два дні, розповіли про це в місті, й звістка ця кінець кінцем дійшла й до Гаміда. Гамід
— Куди? — допитувався він.
— Мовчи й не розпитуй, — відповів Ель-Сейф. — Скажи тільки, підеш зі мною чи ні?
І Гамід заприсягнувся, що піде. Страх зник так само несподівано, як і з'явився. Здавалося, упевнений Ель-Сейфів голос заспокоїв Гаміда. Це було дивно: в'язень сповнив надією й відвагою серце людини, яка була на волі!
Наступної ночі Гамід приніс і вкинув через отвір під дахом велику скабу, якою теслярі скріплюють дерев'яні бруси. Кращого знаряддя годі було й сподіватися. Суха штукатурка, наскрізь пропалена сонцем, кришилася на порох, і пробити дірку в стіні було так легко, що Ель-Сейф дивувався, як це жоден в'язень досі не додумався проколупати стінки комори. Але, певна річ, усі, що сиділи тут до Ель-Сейфа, покладалися на волю аллаха.
Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був на волі.
Як вони й домовлялися, Гамід приніс трошки їжі, дзбан води і рибальські снасті. Поділивши цей вантаж, вони мало не бігцем рушили до гавані.
Дорогою Ель-Сейф спитав у Гаміда, чи не знає той човна або ж барки, якою можна було б скористатися для втечі. Гамід не знав — йому й на думку не спадало тікати морем, і він був певен, що на суходолі, в горах, ховатися краще. Але, незважаючи на це, Гамід біг до моря, бо цілком був під владою Ель-Сейфової волі.
У віддаленій частині гавані вони знайшли човна-гурі, прив'язаного до корабля — череватої «Джаміле» пана Бабелона. Невідомо, чи звернув Ель-Сейф увагу на такий збіг.
— Візьмемо цю гурі, — тільки й сказав він. — Але я не хочу, щоб задумане мною починалося крадіжкою. Зрештою, за це перепаде таким самим людям, як і ми. Напиши, що згодом я поверну гурі або розрахуюся з її господарем.
— У мене немає паперу, — мовив Гамід. Ель-Сейф нахилився й подав йому уламок обструганої дошки, що валявся під ногами.
— Нема чим писати.
Саффар роздивився навколо й подав йому вуглину.
— Пиши!
Це дуже довго, — сказав Гамід і написав: «З вашим панам я розрахуюсь».
— Підпиши: Ель-Сейф. Мене тут краще знають під цим ім'ям.
Але Гамід замість підпису намалював кривий меч. Потім вони перетяли вірьовку, якою було прив'язано гурі, а до кінця, що звисав з палуби корабля, прикріпили дошку з тим написом. А тоді сіли в гурі й попливли. Весло було в човні, й це, безперечно, був добрий знак аллаха.
— Куди? — спитав Гамід, коли човен вийшов з гавані.
— До півострова Бурі, — відповів Ель-Сейф. — Мені потрібні ловці перлів.
Коли вранці люди
Трохи згодом «Джаміле» вирушила на південь на розшуки втікачів. Але побачивши на обрії вітрило, Ель-Сейф, який вів човен попід берегом, вчасно сховався разом з Гамідом поміж скель. «Джаміле» не знайшла їх.
Зате втікачі на третій день знайшли ловців перлів.
Тепер Гамід уже зрозумів, що мав на мислі Ель-Сейф, і обіцяв підтримувати його. Він цілком скорився Ель-Сейфовій волі.
Ловці таборилися майже на тому самому місці, де двадцять років тому зійшов кров'ю Аусса. Кораблем під назвою «Хеджас» командував молодий і гонористий нахуда на ім'я Омар, який заступив покійного хаджі Шере. Серінджеві обов'язки виконував огрядний Бен Абді зі своїм незмінним скреблом із риб'ячої кістки. Багато хто з команди «Хеджаса» знав Ель-Сейфа, а зокрема данакілець Шоа.
Ловці ще спали на піску, а нахуда і серіндж — на палубі корабля, коли Ель-Сейф та Гамід зійшли на берег, вдихаючи знайомі пахощі гнилизни й сечі. Два хлопчики вже поралися біля вогнища, яке лунко тріскотіло, але було не таке ясне, як перші промені ранішнього сонця; хлоп'ята витріщили очі на невідомих, але мовчали, бо озиватися до старших — нечемно. До того ж у руках в Ель-Сейфа та Гаміда були ножі.
Придивившись до сплячих норців, Ель-Сейф упізнав Шоа й розбудив його.
— Я повернувся, Шоа, — сказав він дана-кільцеві, в якого від подиву відібрало мову. — І приніс вам радісну звістку. На твою підтримку я ще можу розраховувати?
Шоа завагався. Він ніяк не міг узяти до тями, що, власне, діється. Данакілець з радістю дивився на самого Ель-Сейфа й зі страхом на Ель-Сейфів ніж.
Потім кивнув головою:
— Я вірю тобі, — були перші слова, на які спромігся Шоа.
— Серіндж має рушницю? — спитав Ель-Сейф.
Шоа знову кивнув головою:
— Під дашком, на кораблі.
— Гаразд! — засміявся Ель-Сейф. Разом з Гамідом він підійшов до корабля, прив'язаного линвою до каменя, й голосно гукнув:
— Вставай, нахудо! Вставай, серіндже! Ми принесли вам радісну звістку!
Ель-Сейф зіщулився так, щоб з палуби видно було лише Гаміда, який сховав свого ножа за поясом.
Норці на березі попрокидалися й посхоплювалися швидше, ніж нахуда з серінджем з'явилися на палубі.
— Хто це кричить? — спитав нахуда Омар.
— Я, — відповів Гамід. — Я прибув з Массауа волею аллаха.
Омар та Бен Абді зійшли на берег, а Ель-Сейф став між ними й кораблем.
— йдіть до норців! — звелів він. — Те, що я скажу, обходить усіх.
Бен Абді впізнав Ель-Сейфа і зробив різкий порух… Але Ель-Сейф застеріг його: