Lux perpetua
Шрифт:
Наступного дня, восьмого січня, переправилася решта Прокопової армії. Польові війська Сиріток, п'ять тисяч збройних під командуванням Їри з Ржечиці та міські контингенти Сиріток, очолювані Яном Краловцем. Пражани Зигмунта Манди з Котенчиць. І, нарешті, ар'єргард, кінні дружини чеської шляхти, що підтримувала гуситів. Загалом півтори тисячі коней і понад вісім тисяч піхоти з возами.
Гусити прийшли на лівий берег Мульди. Саксонія, Тюрінгія та Остерланд були здані на їхню милість. Лежали у них під ногами.
З-за далеких узгір'їв клубами здіймався чорний дим. Це догорали передмістя Лейпцига.
— Principes Germaniam perdiderun [128] —
128
Князі знищили Німеччину (лат).
129
Поет. 29:23.
— Gladius foris, pestis et fames intrinsecus, — серйозно підтвердив Лукаш Божичко, так само словами Письма. — На вулиці — меч, моровиця ж та голод — у домі, хто на полі — помре від меча, а хто в місті — зжере того голод та мор [130] .
— А могли ж розбити їх під час форсування ріки, — покрутив головою Стінолаз. — Могли їх роздушити, вибити до ноги, потопити. Як таке могло статися? Вони ж начебто мали від шпигунів інформацію про місце переправи. Тобі, дияконе, нічого про це не відомо? Ти ж начебто був близько князів і єпископів, прибув зі Шльонська з якимось посланництвом, не стану розпитувати, з яким, однаково не скажеш. Але ж ти там був, коли вони приймали рішення. Чому, поясни, вони прийняли рішення аж настільки неправильне і згубне?
130
Сз. 7:15.
Божичко звів очі до неба, склав долоні, не виплутуючи з них віжок.
— Воля небес, — сказав він. — Може, Господь покарав князів безумством і сліпотою? Може, на них упали, як кара Божа, amentia et caecitas [131] ?
Стінолаз скоса глянув на нього, він міг поклястися, що почув тон презирливого глузування. Але обличчя Божичка було воістину зерцалом побожності, щирості та смирення, і це поєднання робило його фізіономію не дуже далекою від образу тупоумства.
131
Безумство і сліпота (лат.).
— Нічого більше, — запитав Стінолаз, не зводячи з диякона погляду, — не маєш мені сказати? Нічого не знаєш? Нічого не підозрюєш? Хоча ти був біля князів? І, може, навіть бачив того шпигуна?
— Я духовна особа, — відповів Божичко. — Не годиться мені втручатися у світські справи, nemo militans Deo implicat se negotii secularibus [132] . А тепер, пане, дозвольте мені піти. Мушу поспішати до Вроцлава. А може, ви теж туди повертаєтеся? Ми могли б разом, було б веселіше, як-то в приказці мовиться: comes facundus in via… {44}
132
Бо жоден Божий воїн не втручається в світські справи (парафраза 2 Тим. 2:4).
— Facundia [133] , —
— Імагіную, — Божичко кинув швидкий погляд на вишикуваний за ними загін Чорних Вершників. — Тож кланяюся, пане Грелленорте. Хай вам Бог дасть… Те, на що ви заслуговуєте.
— Дякую, — Стінолаз потягнувся до в'юків, видобув звідти манірку, — за благословення, слуго Божий. Я тобі теж бажаю щастя… На міру твоєї побожності. Випий зі мною за це.
133
Красномовство (лат.).
Сам випив першим. Божичко уважно спостерігав за ним. Потім взяв подану манірку, зробив ковток.
— З богом, вашмосте Грелленорте.
— Взаємно, вашмосте Божичко.
Дус фон Пак під'їхала клусом, стала біля Стінолаза зі списом упоперек сідла. Вони обоє дивилися, як диякон на буланій кобилі зникає за безлісим хребтом узгір'я.
— Тепер, — перервав мовчанку Стінолаз, — досить почекати. Рано чи пізно він пораниться залізом.
— Ти, мабуть, дивуєшся, — заговорив він далі, не збентежившись мовчанням дівчини, — що я не пошкодував на цього попика останню порцію Перферро? Поменшену на той ковток, що його мені довелося випити самому, аби в нього не виникло сумнівів. Чому я це зробив? Назви це передчуттям.
Дус не відповіла. Стінолаз, зрештою, не був упевнений, чи вона розуміє. Це його не турбувало.
— Назви це передчуттям, — повторив він, розвертаючи коня і даючи Вершникам знак вирушати. — Інтуїцією. Шостим чуттям. Кажи, що хочеш, але в мене цей Божичко під підозрою. Я підозрюю, що він не той, ким хоче здаватися.
Розділ шістнадцятий
У монастирі домініканок у Кроншвіці у цей час перебували чотири новіціатки, дві ancillae Dei, шість конверс і чотири панни з добрих родин. Кількість змінювалася, дівчата вибували і прибували, а поява новенької щоразу ставала сенсацією. Новенька впадала в очі. Обличчя ставали буденними так швидко, що кожне нове моментально притягувало погляд. Але новенька вирізнялася і статурою: вона ще не звикла горбитися, через що вивищувалася понад загальним рівнем. А ще її видавав голос, який дисонансом вибивався із шепотіння решти. Ясна річ, жорсткий монастирський статут нівелював відмінності в блискавичному темпі, згладжуючи їх, немов коток, але протягом якогось часу новоприбула виконувала роль сенсації сезону. Дівчина, яку підселили в дорміторій у переддень Івана Хрестителя, мала, як оцінила Ютта, всі основні прикметні риси якості сенсації сезону. Вона була надзвичайно красива, її зграбну фігуру не міг зіпсувати навіть гидкий лантух, який тут називали рясою конверси. Каштанове волосся утворювало на чолі пустотливий кучерик, а в карих очах вигравали лукаві іскорки, які контрастували з нібито стурбованим виразом миловидного овального обличчя.
Дівчина сіла на виділеному їй ліжку, єдиному вільному в дорміторії. Випадково сталося так, що це було ліжко біля ліжка Ютти. Котра саме підмітала в дорміторії.
— Я Вероніка, — представилася новоприбула. Тихо. І покірно. Заборона вживати прізвища була першою річчю, яку в монастирі втовкмачували конверсі в голову. Якщо голова не була найсильнішою стороною конверси, заборону, бувало, втовкмачували інакше.
— Я Ютта. Здрастуй і розташовуйся.
— Добре ліжко, — оцінила Вероніка, сівши і кілька разів підскочивши. — У Вейссенфельсі в мене було набагато гірше. Сподіваюся, в ньому ніхто не помер?