Lux perpetua
Шрифт:
Чи добре воно, чи лихе.
Розділ двадцять четвертий
Коли Еленча почула на подвір'ї стукіт копит та іржання, то була впевнена, що це Дзержка, що вона раніше, ніж збиралася, повертається із сусідського візиту до Рахенау. Вийшла на поріг, не відв'язуючи фартуха. Коли побачила вершника, її залила гаряча хвиля. Ноги перестали слухатися, а руки почали дрижати.
— Здрастуй, — сказав Рейневан. — Здрастуй, Еленче.
Еленча була не в змозі вимовити ні слова. Вона лише схилила голову.
Рейневан спішився.
Підійшов.
І пригорнув її. Величезним зусиллям волі вона стримала плач. Не повністю
Небо на заході темніло, обіцяючи бурі. Але тут, над ними, над Скалкою, сонце пробилося крізь хмари, заливаючи світ стовпом світла. Рейневан глянув угору.
— Світло солодке, — сказав він. — І добре очам сонце бачити.
Його обличчя змінилося. Дуже змінилося. Він був інакший.
Еленча констатувала це зі змішаним почуттям страху і полегшення.
— Здрастуй… — вона кашлянула, шморгнула носом. — Ласкаво просимо у Скалку… Ти приїхав… надовго?
Він дивився на неї. Мовчав. Довго. Так довго, що вона засумнівалася, чи відповість. Але він відповів.
— Певно, залишуся.