Лялька
Шрифт:
Таким чином Париж являє собою ковчег, в якому зберігаються здобутки цивілізації кільканадцяти, якщо не кількох десятків століть. Тут є «се — від потворних ассірійських статуй та єгипетських мумій до останніх досягнень механіки та електротехніки, від глеків, якими єгиптянки чотири тисячі літ тому носили воду, до велетенських гідравлічних коліс з Сеи-Мор [109] . «Ті люди, що створювали такі дива або згромаджували їх в одному місці, — думав Вокульський, — не були такими шаленими неробами, як я».
109
Сен-Mop —
Думаючи так, він відчував, як його пече сором.
І знов улаштувавши протягом кількох годин справи Сузіна, він тинявся по Парижу. Блукав незнайомими вулицями, поринав у велелюдний натовп, заглиблювався в нібито хаотичний рух речей і подій і на дні цього хаосу знаходив закон і порядок. А для розваги пив коньяк, грав у карти або в рулетку, віддавався розпусті.
Йому здавалося, що в цьому вулканічному вогнищі цивілізації з ним станеться щось незвичайне й почнеться нова ера в його житті. Разом з тим він помічав, що його уривчасті досі знання й погляди поєднуються в щось ціле, в якусь філософську систему, яка пояснює йому багато таємниць світу і його власного життя. «Хто я такий?» — не раз ставив він перед собою питання і поступово формулював відповідь: «Я невдаха. У мене були великі здібності й енергія, але я нічого не зробив для цивілізації. Оці знамениті люди, яких я тут зустрічаю, не мають навіть половини моїх сил, а проте залишають по собі машини, будівлі, витвори мистецтва, нові погляди. А що залишиться по мені?.. Хіба що мій магазин, який уже сьогодні занепав би, коли б його не пильнував Жецький. А я ж не лінувався: працював за трьох, і якби не випадок, то не мав би навіть того, що маю тепер!..»
Потім йому спало на думку: на що він змарнував свої сили й життя?
На боротьбу з оточенням, до якого він ніяк не міг пристосуватись. Коли він хотів учитись, йому заважали, бо в його краю потребували не вчених, а хлопців-слуг та продавців. Коли він хотів служити суспільству, хоч би й ціною свого життя, йому замість дійової програми підсунули утопічні мрії, а потім про нього забули. Коли він шукав роботи, йому її не дали, змусивши піти битою стежкою — одружитися з старшою за нього жінкою задля грошей. Коли він, нарешті, закохався й хотів стати законним батьком родини, жерцем хатнього вогнища, святість якого всі навколо вихваляли, його поставили в безвихідне становище. Так що він навіть не знає, чи жінка, за якою він шаленів, була звичайнісінькою химерною кокеткою, чи, може, так само, як він, заблудила і не знайшла своєї дороги в житті. Зважаючи на її поведінку — це панна на відданні, яка шукає собі найліпшої пари; дивлячись їй в очі, можна подумати, що це ангел, якому земні умовності зв’язали крила. «Якби я міг задовольнитись кількома десятками тисяч доходу на рік та партнерами в віст, я був би найщасливішою людиною в Варшаві. Але тому, що, крім шлунку, я маю ще й душу, яка прагне знання й кохання, то я там загинув би. На тій широті не дозрівають ні певного гатунку рослини, ні певного гатунку люди…»
Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам’ятав, що середня температура Парижа на п’ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло — це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. «На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість
— Ну, я-то, не загину!.. — пробурмотів він із злістю.
І вперше у нього виразно постав план — не повертатись на батьківщину. «Продам магазин, — думав він, — звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…»
Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.
Розділ другий
ПРИМАРА
Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів:
— Професор Гейст.
— Гейст? — повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. — Проси!
За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. «Скільки йому може бути років?» — подумав Вокульський.
Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного.
Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його.
— Що, добродію, накажете? — спитав нарешті Вокульський.
Гість ворухнувся на стільці.
— Що там я можу наказувати! — відповів він, знизавши плечима. — Я прийшов жебрати, а не наказувати.
— Чим же я можу вам служити? — спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним.
Гейст провій долонею по голові.
— Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину…
— Я її не куплю, — перебив його Вокульський.
— Ні? — спитав Гейст. — А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше…
— Для мене? — спитав Вокульський, здивований не так словами Гейста, як його поглядом.
— Ви позавчора літали на прив’язній повітряній кулі? — спитав гість.
— Літав.
— Ви багата людина і розумієтесь на природничих науках.
— Так, — відповів Вокульський.
— І була мить, коли ви хотіли скочити вниз? — спитав Гейст.
Вокульський аж подався назад із стільцем.
— Не дивуйтеся, — мовив гість. — В своєму житті я бачив близько тисячі природознавців, а в моїй лабораторії працювало аж чотири самогубці, так що я добре знаю обидві категорії цих людей… Надто часто ви поглядали на барометр, аби я не вгадав, що ви природознавець, ну, а людину, яка думає про самогубство, впізнає навіть інститутка.
— Чим можу служити? — спитав іще раз Вокульський, витираючи з обличчя піт.
— Я говоритиму стисло. Ви знаєте, що таке органічна хімія?