Лялька
Шрифт:
— Передайте мені сіль, кузене, — сказала Ізабелла Старському.
— Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.
— Мабуть, нам це вже не загрожує, — відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.
— А ви умовились ніколи не сваритися? — спитала пані Вонсовська.
— Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, — відповіла панна Ізабелла.
— Чудово! — промовила пані Вонсовська. — На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.
— А хіба я смів
— Це справжнє щастя для нас обох, — шепнула панна Ізабелла.
Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.
Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. «Звичайно, — подумав він, — якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним».
Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. «Проте остерігати я його не буду! — в думці вирішив він. — Але ж це підлість — радіти з чужої біди».
Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.
— Знаєте, — почала вона, — що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.
— А якщо вони не веселі?
— Чому?
— Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.
— Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, — відказала панна Ізабелла й одійшла.
— Пане Вокульський!.. — покликала пані Вонсовська.
Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: — Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…
— Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, — відповіла за нього панна Феліція.
— Метеорології? — перепитала пані Вонсовська.
— Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.
— А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? — спитала пані Вонсовська. — Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…
— Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! — обурився Охоцький. — Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…
— Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…
Товариство попрямувало
— Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. — додав він драматичним тоном. — Бо завжди знайдеться якась баба…
— Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..
— Так, нестерпна баба, яка вважатиме за непристойне навіть те, що ви підете зі мною в лабораторію…
— А може, воно й справді погано…
— Авжеж, погано!.. Декольтуватись до пояса — це добре, брати уроки співу у якогось італійця з брудними нігтями…
— Але знаєте… Якби молоді панни надовго залишалися віч-на-віч з молодиками, то котрась могла б і закохатися…
— Ну то й що! Нехай закохується! А хіба краще, щоб і не кохала й була дурна?.. Ви просто дикунка, панно Феліціє…
— О пане…
— Та не забивайте мені баки своїми вигуками. Або ви хочете вчитись метеорології, і в такому разі ходімо нагору…
— Але з Евеліною або з пані Вонсовською.
— Ну гаразд! Облишмо цю непотрібну балачку, — закінчив Охоцький і на знак обурення засунув руки в кишені.
Молода пара так голосно пересварювалась, що чути було на весь парк, на велику втіху пані Вонсовської, що аж заходилась від реготу. Коли вони замовкли, Вокульський почув шепіт барона й панни Евеліни:
— Правда, — казав барон, — як той Старський втрачає свої позиції?.. Що не день, то втрачає. Пані Вонсовська глузує з нього, панна Ізабелла просто зневажливо ставиться до нього, і навіть панна Феліція не звертає на нього уваги. Ви помітили?..
— Помітила, — ледве чутно відповіла наречена.
— Він один з тих молодих людей, єдиною цінністю яких є надія на велику спадщину. Чи не так я кажу?
— Так.
— Коли стало відомо, що Заславська нічого йому не одпише, всі перестали ним цікавитись. Правда ж?
— Правда, — відповіла панна Евеліна й тяжко зітхнула. — Я посиджу тут, — голосно додала вона, — а ви, може, принесете мені шаль з кімнати… Будь ласка…
Вокульський оглянувся. Панна Евеліна, бліда і стомлена, важко сіла на лавку, а барон упадав коло неї.
— Іду, зараз же йду… Пане Вокульський, — гукнув він, — чи не могли б ви заступити мене… Я побіжу й за хвилину повернусь.
Він поцілував наречену в руку й пішов до дому.
Аж тепер Вокульський помітив, які у барона тонкі ноги і як непевно він ними володає.