Лялька
Шрифт:
— Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…
І грізно-блискавично глянула на Вокульського.
— В такому разі ми об’єднаємося з вами, кузино, — запропонував панні Ізабеллі Охоцький. — Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.
— Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! — закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.
— Нічого, нехай везе, нехай перекидає… — сказала пані Вонсовська. — У мене сьогодні такий настрій, що я згодна й ноги поламати. Бідний буде той гриб, який потрапить мені в руки!..
— Якщо ви маєте його з’їсти, — озвався Старський, — то я готовий бути
— Охоче з’їм, якщо ви погодитесь, аби я вам спочатку зітнула голову, — відповіла пані Вонсовська.
— У мене її давно вже нема…
— Не давніше, ніж я це помітила… Але давайте сідати — і поїхали.
Розділ шостий
ЛІСИ, РУЇНИ І ЧАРИ
Рушили.
Барон, як звичайно, перешіптувався з нареченою, Старський одчайдушно залицявся до пані Вонсовської, а вона, на здивування Вокульського, досить прихильно приймала його залицяння, а Охоцький правував четвериком. Але цього разу його фурманський запал гамувало сусідство панни Ізабелли, до якої він щохвилини обертався. «Цікавий тип цей Охоцький! — думав Вокульський. — Мені каже, що від аргументів панни Ізабелли у нього гуде в вухах, а сам тільки з нею й розмовляє… Звичайно, він хотів підбурити мене проти неї…»
І він одразу спохмурнів, бо тепер уже певний був, що Охоцький закоханий в панну Ізабеллу і що з таким суперником йому боротись нічого. «Молодий, гарний, здібний… Ні, треба бути дурною або сліпою, щоб з нас двох не віддати йому переваги. Але навіть і в цьому разі я мушу визнати, що в неї благородна натура, коли їй подобається Охоцький, а не Старський.
Нещасний барон, а ще нещасніша його наречена, яка так очевидно захоплена Старським. Треба ж мати таку пусту голову й серце…»
Він дивився на осіннє сонце, на сірі стерні та плуги, що повільно орали перелоги, і з глибоким смутком в душі уявляв собі ту хвилину, коли він остаточно втратить надію і поступиться місцем Охоцькому. «Що ж робити?.. Що робити, коли вона його вибрала… На своє нещастя зустрів я її!»
Тим часом вони виїхали на пагорок, звідки перед ними відкрилася рівнина аж до обрію, а на ній — кілька сіл, ліси, річка й містечко з костьолом.
Брику хитало з боку на бік.
— Чудесний краєвид! — закричала пані Вонсовська.
— Як з повітряної кулі, якою керує пан Охоцький, — додав Старський, тримаючись за поручні.
— А ви літали на повітряній кулі? — спитала панна Феліція. — На кулі пана Охоцького?
— Ні, на справжній.
— На жаль, ні. Не літав ні на якій, — зітхнув Старський. — Але зараз мені здається, що лечу на дуже незручній.
— А пан Вокульський напевне літав, — тоном глибокого переконання промовила панна Феліція.
— Але ж, Фелю, ти незабаром хтозна в чому будеш підозрівати пана Вокульського! — накинулась на неї пані Вонсовська.
— Я справді літав… — здивовано підтвердив Вокульський.
— Ви літали? Ах, як це чудово! — вигукнула панна Феліція. — Розкажіть нам…
— Ви літали? — озвався з передка Охоцький. — Ого! Заждіть розказувати, я зараз пересяду до вас.
Він кинув віжки кучерові, хоч брика з’їжджала з гори, зіскочив з передка й за хвилину вже сидів навпроти Вокульського.
— Ви літали? — ще раз перепитав Охоцький. — Де? Коли?
— В Парижі, але на прив’язаній кулі. Півверстви вгору — яке це літання, —
— Ні, ви розкажіть… Це ж, мабуть, грандіозне видовище?.. Що ви відчували? — питав Охоцький.
Він дивно змінився: очі його широко розкрились, обличчя зашарілось. Дивлячись на нього, трудно було уявити, що в цю мить він пам’ятає про панну Ізабеллу.
— Це, мабуть, страшенно приємно… Розказуйте, — настирливо допитувався він, схопивши Вокульського за коліно.
— Видовище справді чудове, — говорив Вокульський, — видно обрій в радіусі на кілька десятків верст, а Париж з усіма околицями схожий на рельєфну карту. Але сама подорож не дуже приємна; може, тільки перший раз.
— А враження яке?
— Якесь дивне. Людина думає, що підніматиметься вгору, і раптом бачить, що не вона піднімається, а земля одірвалась і опускається вниз. Це так несподівано і неприємно, що… хочеться вискочити…
— Ну, а ще що? — наполягав Охоцький.
— Друге диво — обрій, який весь час залишається на рівні очей. Через те земля здається ввігнутою, немов велика глибока тарілка.
— А люди?.. А будинки?..
— Будинки здаються коробочками, трамваї — великими мухами, а люди — чорними крапельками, які швидко розкочуються на всі боки, тягнучи за собою довгі тіні. Взагалі така подорож повна несподіванок.
Охоцький задумався і дивився поперед себе невідомо на що. Кілька разів він наче поривався вискочити з брики: здавалося, його дратувало товариство, яке також примовкло.
Подорожні під’їхали до лісу, за ними дві служниці возом. Дами порозбирали кошики.
— А тепер кожна дама з своїм кавалером в інший бік! — скомандувала пані Вонсовська. — Пане Старський, попереджаю вас, сьогодні у мене особливий настрій, а що означає мій особливий настрій, знає пан Вокульський, — додала вона з нервовим сміхом. — Пане Охоцький, Бельцю, гайда в ліс, і не показуйтесь, поки… не назбираєте повний кошик рижиків… Фельцю!..
— Я піду з Михайлинкою і з Йоасею! — швидко відказала панна Феліція, дивлячись на Вокульського так, ніби він був тим супротивником, проти якого треба було озброїтись аж двома служницями.
— Ну, кузене, ходімо, — мовила до Охоцького панна Ізабелла, бачачи, що всі вже увійшли в ліс. — Але візьміть мого кошика і самі збирайте гриби, бо, признаюсь вам, що мене це діло не цікавить.
Охоцький взяв кошика й кинув його на віз.
— Дуже мені потрібні ваші гриби! — похмуро відказав він. — Два місяці б змарнував на рибу, гриби, розважання дам та всілякі дурниці… а інші тим часом піднімались на повітряних кулях… Я також збирався в Париж, але наша господиня дуже наполягала, щоб я у неї відпочив. От я й відпочив! Одурів до решти… Не можу вже навіть думати по-людськи. Ех! Дайте мені чистий спокій з тими грибами. Я такий сердитий!..
Він махнув рукою, потім обидві заклав у кишені й пішов у ліс, похиливши голову і щось бурмочучи.
— Приємний супутник! — озвалась панна Ізабелла до Вокульського. — Це вже він буде такий до кінця літа…
Як тільки Старський згадав про повітряні кулі, я була певна, що в нього зіпсується настрій. «Хай будуть благословенні ті кулі, — подумав Вокульський. — Такий суперник для мене не страшний…»
І він одразу відчув, що любить Охоцького.
— Я певний, — звернувся він до панни Ізабелли, — що ваш кузен зробить великий винахід… Можливо, він відкриє нову еру в історії людства… — додав, згадавши про проекти Гейста.