Лялька
Шрифт:
— Сьогодні ж!.. — вигукнув Охоцький, підхоплюючись з місця. — Бо що я тут висиджу?.. Хіба з нудьги одружуся з багатою, а потім робитиму, як радить Шуман.
Вокульський задумався.
— А що ж поганого, якби й оженилися? — сказав він стиха.
— Та що ви!.. Бідної жінки я не прогодую, багата втягнула б мене в сибаритство, а кожна з них була б могилою для моїх планів. Мені потрібна якась чудна жінка, що разом зі мною працювала б у лабораторії; а де я таку знайду?
Охоцький, видно, дуже збентежився і зібрався йти.
— Отже, дорогий мій, — сказав Вокульський,
— Як хочете. Просити про це я не можу, але був би вам дуже вдячний.
— Коли ви їдете в Заславек?
— Завтра. Я оце і прийшов попрощатися з вами.
— Отже, діло зроблено, — закінчив Вокульський, обіймаючи його. — В жовтні ви можете одержати гроші.
Коли Охоцький пішов, Вокульський ліг спати. Того дня у нього було стільки сильних і суперечливих вражень, що він не міг в них розібратись. Йому здавалось, що з того часу, як він порвав з панною Ізабеллою, він видряпувався на страшну кручу над прірвою і тільки сьогодні досяг її вершини й навіть ступив на протилежний схил, де побачив ще невиразні, але зовсім нові горизонти.
Якийсь час в його уяві роїлись жіночі образи, а найчастіше виринала пані Вонсовська; то несподівано з’являлись юрми батраків та робітників і питали його: що він їм дав замість своїх прибутків?
Нарешті він міцно заснув.
Прокинувся о шостій ранку, і першим враженням було почуття свободи й бадьорості. Правда, йому не хотілося вставати, але ніщо його не мучило, і він не думав про панну Ізабеллу. Тобто він думав, але міг не думати; в усякому разі, згадка про неї не мучила його так, як досі.
Відсутність болю навіть занепокоїла його. «Чи це не самообман?» — подумав він і став пригадувати всі події вчорашнього дня. Ні, пам’ять і логіка не зраджували його.
— Може, до мене повернеться і воля? — тихо мовив він.
На пробу вирішив, що встане через п’ять хвилин, скупається, одягнеться й зараз же піде на прогулянку в Лазенки. Він з тривогою стежив за стрілкою годинника і думав: «А може, я й на це нездатний?»
Стрілка відміряла п’ять хвилин, і Вокульський устав — без поспіху, але й без вагання. Сам напустив води в ванну, скупався, витерся, одягнувся й через півгодини йшов у Лазенки.
Здивувало його те, що весь цей час він думав не про панну Ізабеллу, а про Вонсовську. Видно, щось у ньому вчора змінилося: може, почали функціонувати якісь паралізовані раніш клітини мозку?.. Думка про панну Ізабеллу втратила над ним владу. «Яка дивна плутанина, — думав він. — Панну Ленцьку заступила пані Вонсовська, а її може заступити будь-яка інша жінка. Я таки справді одужав від свого божевілля!..»
Він пішов понад ставом і байдуже поглядав на човни й лебедів. Потім звернув в алею до оранжереї, де вони колись були вдвох, і подумав… що сьогодні він з апетитом поснідає. Але як повертався назад, його пойняв такий гнів, що він з дикою радістю розсердженої дитини почав затирати ногою власні сліди. «Якби я міг отак затерти все… і той камінь, і руїни… Все!»
Він відчув, як у ньому прокидається неподоланний інстинкт руйнування,
В Ботанічному саду було тихо й безлюдно. Вокульський поминув колодязь і помалу почав сходити на затінений пагорок, на якому торік уперше розговорився з Охоцьким.
Йому здалося, що цей пагорок є основою тих височезних сходів, на вершині яких йому ввижалася статуя таємничої богині. Вона стояла там і тепер, і він з хвилюванням помітив, що хмари навколо її голови на хвилину розійшлись.
Перед ним постало її суворе обличчя, розмаяне волосся і під бронзовим чолом пронизливі левині очі, що дивилися на нього з виразом гнітючої могутності. Вокульський витримав цей погляд і раптом відчув, що росте… росте… що голова його вже піднялась аж понад дерева і скоро досягне голих ступнів богині.
Тоді він зрозумів, що ця чиста й вічна краса є Слава і що на вершині її нема більшої втіхи, як праця і небезпека.
Він повернувся додому трохи сумний, але спокійний.
Йому здалося, що ця прогулянка якимось чином зв’язала його майбутнє з тим далеким часом, коли він, ще бувши продавцем і студентом, будував машини з вічним двигуном та керовані повітряні кулі. Отже, кільканадцять останніх років були тільки перервою і втратою часу. «Мені треба кудись виїхати та відпочити, — подумав він, — а потім побачимо…»
Після обіду він послав довгу телеграму Сузіну в Москву.
Другого дня о першій годині, коли Вокульський снідав, увійшов лакей Вонсовської і повідомив, що пані жде його в кареті.
Вокульський вибіг на: вулицю, і пані Вонсовська звеліла йому сідати.
— Я забираю вас з собою, — сказала вона.
— Обідати?
— Ні, тільки в Лазенки. При свідках і на вільному повітрі мені безпечніше буде розмовляти з вами.
Але Вокульський був похмурий і мовчазний.
В Лазенках вони вийшли з карети, обійшли палацову терасу й повільно стали проходжатись по алеї, що вела до амфітеатру.
— Пане Вокульський, — почала Вонсовська, — час вам уже вийти між люди. Ви мусите позбутися своєї апатії, інакше можете прогавити солодку нагороду…
— Ого! Навіть так?..
— Безперечно. Всі дами страшенно зацікавились вашим стражданням, і я ручусь вам, що не одна хотіла б взяти на себе роль утішительки.
— Або погратися, моїм так званим стражданням, як кіт замученою мишею. Ні, пані, я не потребую утішительок, бо зовсім не мучуся, а тим більше через дам.
— Слухайте!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Ви ще скажете, що справді не відчули удару ніжних рук…