Шрифт:
Сафронов Юрий Павлович
Лямбда 0,76-420
"Невже я заблукав?" - промайнула в головi думка, яка здалася менi спершу смiховинною. Справдi -заблукати в пiдмосковному лiсi за два кроки вiд велетенського мiста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове "Аго-о-ов!" завмерло за кiлька сотень метрiв, загубившись у листi дерев. Я прислухався. Вiдповiдi не було. Видно, я справдi вiдiйшов досить далеко вiд своїх.
"Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмiстити карикатури в чергову стiнгазету Або ще й блискавку випустять - один у джунглях Пiдмосков'я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмiнно зорiєнтуватись i йти напрямцем, не звертаючи уваги нi на що".
Я
З чим можна було порiвняти цю чарiвну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лiсовика, що обернув кожну билинку i дерево свого царства на самоцвiт та примусив свiтитися його зсередини своїм власним, неповторним свiтлом
Грубi стовбури дубiв i лип внизу, бiля товстих окоренкiв, сяяли золотим промiнням Цей колiр вгору по стовбуру поступово переходив у нiжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змiнював рубiновий, а ще вище, вже мiж сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневi бiля стовбура, ставали синiми, сапфiровими бiля кiнцiв, тонкi брунатнi гiлки були всiянi тисячами аквамаринових листкiв, що безперервно переливались нiжно-голубим сяйвом при кожному подиху вiтерця Важко було повiрити, що цей тонкий напiвпрозорий листок можна зiрвати з дерева i що при цьому вiн не задзвенить нiжним дзвоном та не розiб'ється на тисячi дрiбних скалок. I ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.
Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. "Якi орiєнтири я знаю в лiсi?" - спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цiй думцi.
"Камiння обростає мохом i лишайником з пiвнiчного боку",- спливла iз закапелкiв пам'ятi давно забута iстина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.
"Мурашники завжди розташовуються тiльки з пiвденного боку пенькiв або дерев. Так мурахам теплiше жити",- пригадалась ще одна надiйна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсiм недавно проходив повз один великий мурашник. Але тодi я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як i всi в цьому лiсi предмети довкола мене, дивно змiнилися. От i зараз у мене пiд ногами в густiй синiй травi, покритiй iскристими жовтими намистинками нiчної роси, були добре помiтнi двi здоровi мурахи, що лiниво тягли за обидва кiнцi невелику фiолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах свiтилося яскраво-смарагдовим свiтлом, осяюючи поряд з собою крихiтний клаптик жовтогарячої землi, наче мiнiатюрний лiхтарик. Груди й голова мурахи свiтилися тьмянiше. Шiсть нiжок i пара ламаних вусикiв, що увiнчували голову, горiли яскраво-червоним вогнем, мов живi неоновi трубки, зменшенi до невпiзнанностi. Коли мураха наближала вуса до якогось предмета, вiн освiтлювався гарним червоним кольором.
"Так нiколи не зорiєнтуюсь,- подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах.- Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосiб шукаю орiєнтирiв. Треба почати з зворотнього кiнця. Подивитися, що є довкола, i скористатися з цих речей як з орiєнтирiв".
Нiчого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декiлька високих сосон...
"Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де пiвнiч, а де пiвдень. Навiть достеменно можна. Пам'ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгi шпильки,- перебирав я в пам'ятi прикмети сосни, намагаючись
– Вiдшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагрiває дужче сосни з пiвдня, i на цьому боцi стовбура в основному виступає смола. Смола на пiвднi!"
Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу вiдшукати правильну дорогу. I раптом мене осяяла проста думка. Як я мiг не подумати ранiше про нагрiвання стовбурiв дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромiнювання всiх предметiв, шукаю якiсь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрiвався вдень з пiвденного боку. Значить, i всi предмети довкола повиннi i випромiнювати дужче з пiвденного боку. Це було просто, як двiчi по два
Справдi, було добре помiтно нерiвномiрне свiтiння всiх предметiв навкруги. Всi свiтили в один бiк сильнiше, анiж у протилежний. Придивившись, я розгледiв на землi слабкi тiнi, що їх вiдкидали всi стовбури в одному й тому ж напрямку - строго на пiвдень. Орiєнтуватись виявилось набагато простiше, нiж я думав. "Не буде Миколчиної карикатури в стiннiвцi!" - з задоволенням подумав я i, вибравши потрiбний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.
Тепер нiщо не заважало менi дивитись по боках. Ще здалеку я розрiзнив у густiй травi плямистi капелюшки тугих бiлих грибiв, що свiтилися почергово рiзнобарвними коричневими, червоними, голубими й бiлими кiльцями. Як я шкодував, що не прихопив iз собою кошика! Я мiг назбирати їх стiльки, скiльки зумiв би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета i почав дорогою збирати найвiдбiрнiшi гриби. Найменшу червивину всерединi гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенiв, що свiтилися. Наймолодшi гриби просвiчували крiзь шар опалого листя. Я швидко навчився розрiзняти їх за кольором. Малахiтовим свiтлом горiли пiдберезники. Тьмяним фiолетовим сяйвом видiлялись груздi, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами свiтилися на пеньках капелюшки опенькiв. Неприємним синiм кольором вiдсвiчували поганки.
Через годину я вийшов на якусь просiку Тепер, судячи з усього, менi було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було бiля другої години ночi. За пiвгодини всi мали зiбратися до автобуса.
Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене трiском галузок пiд моїми ногами, злетiла нiчна птаха. Мов огненна бiла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона мiж верхiв'ями дерев i з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.
"Добре, що мисливцi не можуть бачити в темрявi, - подумав я.
– А то давним-давно всю дичину б перестрiляли. В таку сяючу цiль важко схибити".
Далеко попереду на просiцi я помiтив двох подорожнiх. "Мабуть, нашi",подумав собi i поспiшив їм назустрiч. Але я помилився. Стежиною iшли з кошиками й валiзами чоловiк i жiнка.
Коли ми порiвнялися, нас роздiляв рiдкий чагарник.
– Далеко до шосе?
– голосно спитав я.
– Тьху, сатана!
– аж пiдстрибнула з несподiванки жiнка i шарпнулася вбiк.
– Звiдки ти взявся?
– Пробачте, я налякав вас?
– Не дуже, - посмiхнувся чоловiк.
– Станцiя прямо по просiцi. Метрiв за п'ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, - вiн махнув рукою в iнший бiк. Iдiть прямо.
Вони подалися далi зi своєю ношею.
– Ходять тут усякi сновиди...
– долетiло до мене невдоволене бурмотiння переляканої жiнки, що вiддалялася просiкою разом зi своїм супутником.
"Залiзниця? Станцiя?
– мiркував я сам про себе, намагаючись згадати деталi багатомасштабної карти, що її наш керiвник показував нам перед початком роботи.
– Але ж це зовсiм в iнший бiк вiд шосе. Можливо, перехожi пожартували? Тiльки нi, не схоже. Начебто iз станцiї. З речами".
Що ближче я пiдходив до залiзницi, то бiльшi сумнiви охоплювали мене.