Лямбда 0,76-420 (на украинском языке)

Сафронов Юрий Павлович

"Не мiг же я помилитись в орiєнтацiї за сонячним нагрiвом. Вже в чому, в чому, а в сонцi можна бути впевненим завжди", - заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишнi дерева, якi своїм випромiнюванням показували, що я йду правильно.

На платформi було безлюдно в цю нiчну годину. Здалеку я вздрiв слiпуче свiтло електричних ламп, що рiзало очi, i одягнув щiльну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для пiдводного полювання. Тiльки переднє скло було в неї не прозоре, як у тiєї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променiв спецiальної полiрованої

смоли, яка добре пропускала iнфрачервону частину спектра. В нiй я був схожий на героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.

Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...

З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.

В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.

– Допоможiть менi, товаришу мiлiцiонер!
– почав я зразу по-дiловому, не гаючи часу.

– А що сталося?

– На п'ятдесят восьмому кiлометрi стоїть автобус Академiї наук. Ми проводимо винятково важливi для держави (я не скупився на гiперболи) дослiди по посиленню нiчного зору людини. Я один iз таких пiддослiдних кроликiв. Але я заблукав у лiсi i вийшов не до п'ятдесят восьмого кiлометра, а на вашу станцiю. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможiть менi дiстатися до п'ятдесят восьмого кiлометра.

– Але ж туди кiлометрiв з п'ятнадцять, якщо не бiльше.

– Ось тому я й прошу вас допомогти менi!

– Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цiй платформi. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через пiвтори години, та й зупиняється вiн осторонь п'ятдесят восьмого. Години двi з половиною або й три доведеться затратити.

– Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

– Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рiдко хто їздить уночi. Це ж убiк вiд основного шосе. Не знаю, як вам i допомогти.

Ми помовчали.

– А ви що, таки справдi можете вночi бачити?
– поцiкавився мiлiцiонер.

– Так, ось гриби зараз у лiсi збирав. Спецiально тiльки бiлi, - я розгорнув пакунок i простяг йому.

Вiн зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його i тоном знавця сказав:

– Зрiзаний недавно. Гарнi гриби. Тiльки як же ви в своїй чорнiй масцi можете вгледiти їх? Я ось ваших очей зовсiм не бачу.

– А я от вашi бачу. I ще дещо.

– Що саме?

– Ви правої щоки випадково не вдарили?

Мiлiцiонер мимоволi пiдняв

руку i помацав свою праву щоку. Потiм сторожко подивився на мене.

– Звiдки ви знаєте? Ви що, вчора були присутнi при цьому? Так i скажiть, i нiчого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

– При чому я був присутнiй?

– Вчора менi довелося тут хулiганiв угамовувати. Трьох у вiддiлення доправив. Ну, трохи й менi перепало. Але ж зовнi нiчого нема. Адже я сьогоднi уважно дивився в дзеркало.

– Зовнi нiчого не видно, а я бачу, як ваша права щока свiтиться сильнiше за лiву. Iнфрачервонi променi. Температура щоки на сотi частки градуса пiдвищена. Жоден термометр не розрiзнить, а я бачу. Я й судини пiд шкiрою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

– Здорово!
– у захватi вигукнув мiлiцiонер.
– А чого ж ви маски не скинете?

– Не можна. Очi можуть ослiпнути вiд свiтла електричних ламп.

– Що ж, тепер усе життя так i ходитимете в цiй масцi?

– Нi. Години через три-чотири препарат перестане дiяти i маску можна скинути. Нам спецiальний препарат дають на час дослiду. Вiдтак знову бачиш, як усi люди.

– I кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

– Кожна.

– Здорово!
– знову вигукнув мiлiцiонер.
– А чому ж вас не супроводжують, коли дослiд такий важливий?

Видно було, що його зацiкавила незвичайна наукова розмова з самотнiм нiчним перехожим.

– На перших дослiдах супроводжували. А зараз провадиться серiя завершальних експериментiв. Оператори повиннi дiяти самостiйно. Без супровiдникiв.

– А хто винайшов цей препарат?

– Академiк Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволi суворий чоловiк. Вiн зараз на п'ятдесят восьмому кiлометрi в автобусi сидить. На мене чекає. Решта операторiв, певно, повернулась.

– Як же ви заблукали?

Мiлiцiонеровi очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цiкавiй розмовi. Але в мене було зовсiм iнше на метi - за всяку цiну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далi вiдповiдати на його запитання i сам перейшов у наступ.

– Як я заблукав - це довга iсторiя. А от ви менi краще скажiть, чи далеко ваше вiддiлення вiд станцiї?

– Он за тим будинком. Зовсiм поряд. А що?

Я вже звик i не звертав на те, що тепле повiтря, яке виходило з рота людини пiд час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у вiдомому цирковому фокусi, коли з рота видувають запалений спирт. Пiсля кожної фрази смолоскип поволi згасав, холонув i розчинявся в нiчному повiтрi, пiдiймаючись угору.

– Чи не могли б ви вiдвести мене у вiддiлення?

– Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її вiдвели у вiддiлення. Можу, звичайно, але навiщо це вам?

– Хочу побалакати з вашим начальником, може, вiн дозволить скористатися службовим мiлiцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у вiддiленнi?

– Звiсно, є. Але ж i в нас начальник суворий. Хоч i не академiк. Може й не дати.

– Та вже кат iз ним, спробувати ж не штука. Ходiмте?

– Ходiмо.