Любий бо-пер!..

Дері Тібор

У дверях вона обернулася.

— То що не так з цією дівчинкою?

— Атож, дівчинка! — передражнив я. — Якщо моя бездоганна пам'ять ще мені не зраджує, вона вже півроку як у шлюбі. Йдіть у своїх справах, Жофі.

— Йду, молодий пане, — відповіла стара, однак навіть не ворухнулася, вочевидь хотіла побалакати. — Вона ще зовсім дитина, молодий пане, треба з нею м'якше. Вже не кажучи про те, як вона вас любить, молодий пане.

— Мене? — здивувався я.

— Вас! — підтвердила Жофі. — Так уже ж поважає, що не насмілюється й вигляду подати. Ото позавчора питає: «А чи правда, матусю Жофі, що мій бо-пер — найбільший письменник Угорщини?»

— Дурниці, — кинув я роздратовано. —

А вас вона, виявляється, називає матусею Жофі?

Жофі озвалася так само з дверей.

— Кажу ж бо, вона ще дитина. Такі маленькі ніжні горобчики потребують ласки, молодий пане.

— А звідкіля ви взяли, що вона мене любить?

— Тільки не виказуйте мене! — попросила Жофі. — Вона, молодий пане, попрохала мене розшукати ваше фото, вставила його у красиву золоту рамочку і повісила над своїм ліжком.

— Над ліжком? Та годі вам, ідіть до дідька, стара звіднице, — мовив я.

Порівнюючи з минулим, я бачу, що наразі Жофі раптово почала старішати: не лише ноги, а й дух її втомився. Від цього вона стала говіркішою — як, либонь, і я, що й видно з цих нотаток. На схилі літ людина словами заміщає відсутність думок — зверніть увагу, з якою диявольською швидкістю слова застрибують на їхнє місце! Не раз зі мною — зазвичай в усній бесіді — траплялося так, ніби я читаю завчасу підготовлений, видрукуваний у моїх мізках текст, особливо коли хочу казати правду. Хоча заспокоює те, що моє перо поки що рухається завдяки власній енергії. Але доки? — питаю себе інколи, і слід визнати, не без тривоги. І чи зауважу я це згодом, коли розм'яклість моєї черепної коробки перейде на кінчик мого пера? Коли зупиниться його рух, хто мені скаже про це? І чи повірю я? Розраховувати на співчуття не варто, хвацька молодь наступає на п'яти. Це зміна поколінь: однак чи весела це забава для того, кого замінюють?

Звичайно, я поки що міцний, навіть якщо моя пам'ять іноді потребує підпори, — вважав я тоді.

Наступного дня, коли Тамаша з дружиною не було вдома, я піднявся до їхнього помешкання. Кімната охайно прибрана — видно, що тут живе Тамаш, але видно й те, що він одружений; через прочинені двері ванної кімнати я помітив батистову нічну сорочку з мережаним комірцем, що сохла на плечиках. Фото висіло на стіні навпроти дверей до ванної, над їхнім ліжком. Мене це не тішило. Я був зображений у задумливій позі, підборіддя спиралося на долоню, мовби розмірковував: а чим, власне, займаються в ліжку піді мною ці двоє? Погляд мій замріяний, певно, я ніяк не можу здогадатися. Або ж марю про інший світ, у якому нагромадження твердих тіл зникає, віддаляючись до інших неземних сфер? Ні, сказав я собі, це не в моїй манері бути вічним свідком, хай тільки й двовимірним, нічних фантазій молодих істот, я завжди недолюблював роль вуаєриста [15] . Є тут суто фізіологічна несумісність: що робити мені, двовимірному, серед тих, хто живе у трьох вимірах? Для чого і яка користь мені з двох вимірів дивитися, як оголюється струнке красиве дівоче тіло?

15

Voyeur— спостережник (фр.), йдеться про сексуальне збочення.

Ось Каті скидає туфлі і, не дивлячись, звично знаходить вузенькою ніжкою домашні капці.

Ось скидає спідничку — я бачу це зі стіни, — спідничка на мить затримується на стегнах, потім, ніби поборовши вагання, сповзає донизу, огортаючи хвилястим обручем тонкі гомілки.

Це можна порівняти з тим — кажу я собі на стіні, — як вдала фраза огортає

думку.

Вона носить колготи, а не панчохи, про це я теж можу довідатися зі стіни.

Що ми знаємо про жіночу сором'язливість?

Кидаючи замріяний погляд зі стіни водночас і в своє минуле, що пропонує мені стільки різноманітних варіантів, я бачу: ma belle-fille роздягається ніяковіючи, соромлячись навіть свого молодого чоловіка. Вона ховається за відчиненими дверцятами шафи, але дзеркало, на щастя, дає змогу мені побачити її по-дівочому незграбні швидкі рухи. Гадаю, вона не підозрює про зрадливість дзеркала.

Тонкими пальцями Каті розстібає білу блузку, випростує з неї обидві руки й кидає блузку на дверцята шафи. Три перламутрові ґудзики миготять в електричному світлі. Ma belle-fille кидає зверху бюстгалтер, ґудзики гаснуть. Я заплющую очі на стіні.

Тепер вона стоїть гола, маленькими грудьми просто до дзеркала. Плечі худенькі — ще дівчинка, сказала про неї Жофі, — я чітко розрізняю впадинку під ключицею, волоссячко під пахвою. Невеличкого темного острівця в короткому дзеркалі, що сягає лише низу засмаглого живота, однак не видно. Наслинивши вказівний палець правої руки, вона проводить ним спершу під правим, а тоді під лівим оком: так вона готується до ночі.

Ну ось, кажу я сам до себе на стіні, вона зникла з дзеркала. Вже в ліжку? Ні, ще сидить на стільці, весело погойдуючи голою ногою. Зі стіни я не бачу її лиця, вона повернулася до мене білою спиною. Та я ще трохи зачекаю — лише доти, поки вимкнеться світло й спалахне тіло, й вона лежатиме в ліжку, притиснувшись до стіни, щоб лишити для свого чоловіка, мого сина Тамаша, місце — поруч з собою, над собою, під собою, в собі.

Зупинімося! Й вибачте мені: я зійду зі стіни. Не бажаю щодня спостерігати цю сцену, хоч би й у темряві, — сказав я собі, — це мені не пасує, та й радості в цьому мало. Вернімося на своє місце, до письмового столу: за ним, можливо, мені ще вдасться раз-другий напнути на себе пишні шати на взірець жовтневого вбрання моїх пашаретських дерев.

Отже, я зняв зі стіни портрет, забрав до своєї кімнати і замкнув у шухляді письмового столу.

Тамаш з дружиною повернулися додому в обід; не минуло й п'яти хвилин, як у двері обережно постукали. Я вдав, що не чую. Знову стукіт, так само скромний, однак у тиші кімнати він так різонув по моєму серцю, ніби дитяче зітхання.

Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.

— Бо-пе-е-ер, — мовила вона, явно хвилюючись, — любий бо-пер!

— Прошу, що вам?

Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.

— Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, — мовив я, не обертаючись. — Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.

А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.

— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.

— То що? — спитав я.

— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.