Любий бо-пер!..
Шрифт:
— Розумію, — кивнув я.
— Ну, — мовив Йошка, — потім його обсядуть мухи, десь за тиждень вилупляться хробаки і почнуть той сир гризти. Починають з країв і просуваються до середини. Тому на краю деякі лишаються, бачиш? — Йошка несподівано засміявся: — На мені? От непосидюча худобинка, — сказав він безтурботно, — вони ще неспокійніші за тебе. Поглянь, самі сповзають з тарілки…
— Ти потім це з'їси, куме?
Та можна було й не запитувати. Довкола тарілки вирували хробаки, деякі повтікали мені на коліна, а з колін — на підлогу. Йошка нахилився і, стуливши докупи товсті, хворі на подагру пальці, одним швидким махом змів їх на долоню і — доки я отямився — вкинув до рота жменю
— Мої шолоденькі! — шамкотів кровожерно.
За браком зубів, видно, жував їх яснами; від жування його ніс теж ходив ходором, під носом великі колючі вуса, над ними — кошлаті білі брови, ще вище — густа біла чуприна. Він увесь уже ходив ходором. Один хробак застряг йому в вусах.
— І що — смакує? — запитав я.
— Мають напрочуд гарний смак, — відповів Йошка. — Скуштуєш?
Почувся стукіт у двері. Далі грюкотіння ногами.
— Мамо, — залунав дитячий голос, — а наш дід знову їсть хробаків!
Інший голос:
— Знову замкнувся у своїй кімнаті!
— Знов у нього чужий дядечко, — верещав перший.
Вертаючись додому, я розмірковував про те, чи знайдеться якась добра душа, яка вдосталь даватиме овечого сиру, коли й мене, після смерті Жофі, переселять у кімнату для челяді.
Можна з певністю сказати, що саме старість, поступово вилущуючи з нашого життя чесноти та гріхи, по-справжньому, тобто достеменно, засвідчує життєві цінності. І для зведення підрахунків стара людина найпідходящіша. Очі в неї вже не палають, розум тренований, розчарування позаду. Ми вже нічого не очікуємо від світу, і так само небагато — від себе самих. Світ і себе ми благословляємо — це зручніше, ніж клясти.
Що любов рано чи пізно підмінює звичка — це теж загальновідомо. Та коли зникають навіть рештки узвичаєного, людину — хоч би якою старою вона була — це приголомшує. Проповідь апостола Павла не вразила б мене більше, ніж зрада Жофі, — я навіть забув посміятись. Поняття вірності ми вже давно поклали на своє місце, тобто у скриньку для забавок, але щоб і нервові шляхи можна було переставляти, мов залізничні стрілки… гай-гай!..
Декілька років тому, коли зі страху перед старістю, тобто перед закостенінням, я збунтувався супроти моїх укорінених звичок і з неймовірною навіть для професійних революціонерів рішучістю переставив у ванній кімнаті лосьйон, названий іменем мсьє Роша, на місце австрійського лосьйону «Еліда» і навпаки; коли розтрощив на друзки спадщину матері — горнятко, з якого я пив вранішню каву, — у цей свій пізньо-підлітковий період у дечому я був ще невинний. Так, я не знав, що занедбавши свої старі уподобання, людина відчуває спустошеність і мимоволі обростає новими. У функціонуванні нервів, так само, як і в історії, не існує вакууму. Панівним принципом — чи звичкою — на поличці моєї ванної кімнати був тепер безлад. То чому ж мене так вразило, коли й Жофі проголосила: «Le roi est mort, vive le roi!» [14]
14
Король помер, хай живе король! (фр.).
— Не розумію я вас, молодий пане, — сказала мені стара відьма.
— Не розумію… не розумію! — пробурчав я. — Та ви ж нещодавно повідомили мені… коли це було?.. так-так, наприкінці літа… що не маєте наміру обслуговувати чужоземних панянок, ба навіть більше — йдучи проти своїх правил, ви ще й погрожували покинути мій дім і мої тлінні рештки. Хоча цьому я не повірив…
— Що це з вами знову? — спитала Жофі, присідаючи на самий краєчок крісла, що стояло коло мого столу,
— Всідайтеся зручніше! — мовив я. — Отже, ще влітку ви мені заявили…
— Та то ж було влітку, — сказала Жофі. — А зараз уже осінь.
— Ви так швидко міняєте свої переконання, моя старенька? — поцікавився я. — Відповідно до сезону?
— Коли це потрібно, молодий пане, — відповіла Жофі. — Чого кликали, га?
— Осінь, кажете, — вів я далі, підходячи до вікна і дивлячись на яскраво розмальовані парасольки пашаретських дерев, якими вони відгородились від близької зимової негоди. — Отже, осінь, однак ще не зима. Тоді нащо ви так розігріли котел, наче на вулиці вже сніг рипить під ногами?
Жофі мовчки дивилася на мене.
— Чим ця дівчинка вам знову не догодила? — спитала вона перегодом. — Адже знаєте, що вона мерзне.
— А що ви казали ще недавно, влітку? — спитав я. — Ніби невістка — чужа кістка, вона й сина від батька віднаджує.
Жофі засміялася:
— Чого тільки людина не наговорить, молодий пане.
— Коли померла моя бідолашна дружина, — вів далі я, стоячи біля вікна й спостерігаючи, як гнуться під поривами жовтневого вітру мої улюблені дерева вздовж Пашареті, — ви сказали, що залишитесь у мене лише за умови, якщо я не приведу в дім нової жінки.
Жофі знову засміялася:
— Та ж оцю не ви привели. Чого ви так нервово барабаните в шибку?
— Якби я вважав гідним відповідати на таке каверзне запитання, — мовив я, — то сказав би так: я нервуюсь, бо мене зрадили. Я вважав, опудало ви старе й горохове, що ви, хай навіть суто через свою лінькуватість, будете стояти на моєму боці увесь той короткий час, який я маю намір провести на цій землі. Та хоч ви й стара калоша, у вас у голові сама молодь.
Це доказ моєї неймовірної невинності, яку я не втратив і в старості; я був ображений, мов дитя, у якого відібрали з рота материнську пипку. Читав я про якогось Уголіні Кемона з Мілана, котрого і в старості годувала грудьми його дочка, — хіба не цього я прагнув? Ніколи я не присипляв себе думкою, ніби мене любили — ті, хто любив — заради мене самого, однак належної оплати, зокрема й від видавництв, добивався завше, аби мої розрахунки зі світом не видавалися надто односторонніми.
— То я піду, молодий пане? — спитала Жофі. — Чи я казала ще щось, чим ви хочете мені колоти очі?
— От дивлюсь я на вас, Жофі, — вів я далі, — і бачу: ви дуже схожі на Фрідріха Великого. Кажуть, ніби якось на полі битви він перегородив шлях своїм воякам, які тікали від ворога, і закричав: «Що, собаки, хочете жити вічно?!».
— Я не знаю нікого з таким найменням, — відказала Жофі. — От на Чевському шляху, справді, мешкав один бляхар на прізвище Великий, але його звали Бела… до того ж він уже давненько емігрував до Відня. А з ваших слів, молодий пане, я зрозуміла, що пан цей Фрідріх сам своє гівняне, перепрошую, життя, ще й як цінував! Безперечно, хотів пережити своїх вояків.
Оце ж бо і є демократія, подумав я, коли для старої служниці власне життя важить так само, як і життя імператора?
— Певно, що хотів, — мовив я. — Достоту, як і я — вас, правда, моя старенька?
Жофі подивилась на мене і знову засміялася.
— Ну, нехай так, — мовила.
— А чого це ви в такому доброму гуморі, стара відьмо? — спитав я.
— Жив у нашому селі, — мовила Жофі, — один господар, зі швабів, так ото на кухні в нього, над плитою, висіла гарно розмальована хустина з одним швабським висловом, мені якось його розтлумачили. А йшлося там ось про що, молодий пане: звідки прийшов, не знаю, куди йду, не знаю, та дарма, я все одно веселюся… І годі вам бебехати пальцями по шибці, ще розіб'єте.