Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Тоді він спитав:
— Скажи мені, коли треба платити?
Вона просто відповіла:
— Вже заплачено, мій любий!
— Так я тобі винен? — провадив він.
— Та ні, котику, тебе це не обходить, це моя маленька примха.
Він ніби обурився:
— О, в жодному разі! Ніколи не дозволю.
Вона почала умовляти його, поклавши йому руки на плечі:
— Прошу тебе, Жорже, мені так хочеться, щоб наше гніздечко належало мені, тільки мені! Хіба це ображає тебе? Чому? Я хочу принести
Вона благала його поглядом, устами, всією істотою.
Він дав себе просити, відмовлявся роздратовано, потім згодився, вважаючи, що вона, власне, має рацію.
А коли вона пішла, промовив, потираючи руки й не дошукуючись у глибинах серця, звідки виринула йому того дня ця думка: «Вона все-таки дуже мила».
Через кілька днів одержав ще одного синього папірця, де прочитав:
«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік після півторамісячної ревізії. Доведеться розлучитись на тиждень.
Яка ж нестерпна мука, любий! Твоя Кло».
Дюруа вразило. Він зовсім забув, що вона заміжня. От хотілося б йому побачити того чоловіка хоч би раз, щоб знати, хто він такий!
Він терпляче чекав, поки поїде дружина, але пробув у Фолі-Бержер два вечори, що кінчались у Рашелі.
Потім уранці знову прийшла телеграма з чотирьох слів:
«Сьогодні о п’ятій. Кло».
Обоє прийшли на побачення передчасно. Вона кинулась у його обійми з нестримним поривом кохання і пристрасно поцілувала йому все обличчя; потім сказала:
— Якщо хочеш, коли налюбимось, поведи мене десь обідати. Сьогодні я вільна.
Місяць ще тільки починався, платню він забрав багато вперед і жив з дня на день дрібними позичками, але якраз у нього випадково були гроші; він був вдоволений, що може щось на неї витратити, і відповів:
— Гаразд, моя люба, де хочеш.
Близько сьомої години вони вийшли на крайній бульвар. Вона міцно на нього спиралась і шепотіла йому на вухо:
— Якби ти знав, як мені приємно ходити з тобою під руку, як люблю почувати тебе коло себе.
Він спитав:
— Хочеш, ходімо до Лятуйля?
Вона відповіла:
— О ні, там надто шиковно! Мені хочеться чогось цікавого, простого, якої-небудь пивниці, де ходять службовці та робітники. Страх люблю шинки! О, коли б можна б поїхати за місто!
Він не знав нічого відповідного в цьому кварталі, й вони блукали бульваром, аж поки зайшли нарешті до якоїсь винарні, де давали й обідати. У вікно вона побачила двох дівчаток без капелюхів, що сиділи коло столу з двома військовими.
У кінці довгої вузької кімнати обідало троє візників, а якийсь тип невиразної професії, розсівшись на стільці і застромивши руки за пасок
Поява чепурно вбраної дами справила сенсацію. Парочки перестали шепотітись, візники припинили суперечку, а тип вийняв з рота люльку, плюнув на підлогу та й собі повернув голову.
Пані де Марель прошепотіла:
— Дуже мило! Нам буде дуже гарно. Другий раз я вберуся робітницею.
І без вагань та огиди сіла до дерев’яного столу, що блищав від масноти, вимитий розлитими напоями та витертий нашвидку серветкою. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав, де б повісити циліндра. Не знайшовши вішалки, поклав капелюха на стільця.
Їли вони баранячу ногу й печеню з салатою. Клотільда приказувала:
— Страх люблю такі страви. Канальські в мене смаки. Мені тут веселіше, як у «Англійському» кафе.
Потім сказала:
— Коли ти вже хочеш мені втіху зробити, то поведи мене на бал у шинок. Я знаю тут один дуже цікавий, недалеко звідси, «Біла королева» зветься.
Дюруа здивовано спитав:
— Хто ж тебе водив туди?
Він глянув на неї й побачив, що вона почервоніла й трохи схвилювалась, ніби це раптове запитання розбуркало в ній делікатний спогад. Після короткого вагання, що його в жінок важко й постерегти, вона відповіла:
— Один приятель…
Потім, помовчавши, додала:
— Він помер.
І опустила очі, справді засмутившись.
А Дюруа вперше подумав, що нічого не знає про минуле життя цієї жінки. Певна річ, вона мала вже коханців, але яких, з якого світу? Невиразні ревнощі, якась ворожість прокидалась у ньому проти неї, ворожість до всього, що він не знав, до всього, що не належало йому в її серці й житті. Він дивився на неї, дратуючись від таємниці, замкненої в її гарненькій, мовчазній голові, що з жалем думала, може, й зараз навіть, про іншого, про інших. Як хотілося б йому зазирнути в той спогад, покопирсатись у ньому і про все довідатись, усе знати!..
Вона знову спитала:
— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це буде справжнє свято.
Він подумав: «Чи ба, що там минуле? Дурний, коли про це думаю».
І, посміхнувшись, відповів:
— А безперечно, люба.
На вулиці вона промовила тихенько тим таємничим тоном, яким роблять признання:
— Я не зважувалась досі просити тебе про це, але ти не уявляєш, як я люблю хлоп’ячі пустощі в тих місцях, де жінкам невільно ходити. Коли буде карнавал, приберуся учнем. Я страшенно втішна в цьому вбранні.