Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Знову подумав: «Треба таки навідати їх якось». Але кінчивши вбиратись, погасив світло й вийшов.
На крайньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, вириваючи руки: «Дайте спокій мені!» — так зневажливо й гнівно, мов його ображено. За кого вони мають його? Ці шлюхи зовсім у людях не розбираються! В чорному фракові, йдучи обідати до багатющих, відомих і важливих людей, він почував себе новою особою, немов зразу став іншою, світською, великопанською людиною.
Він певно ввійшов до передпокою, освітленого високими бронзовими ставниками,
Всі зали були освітлені. Пані Вальтер приймала у другій, найбільшій. Вона зустріла його з чарівною усмішкою й познайомила з двома чоловіками, що прийшли перед ним, депутатами Фірменом та Лярошем-Матьє, неписаними редакторами «Французького життя». Зокрема, Лярош-Матьє мав силу над газетою завдяки великому впливові в палаті. Ніхто не сумнівався, що він вийде колись у міністри.
Потім прийшло подружжя Форестьє, вона в рожевому, чарівна. Дюруа здивувався, що вона так близько знається з народними представниками. З Лярошем-Матьє вона хвилин з п’ять тихенько розмовляла біля коминка. Шарль зовсім, здавалось, підупав. Дуже схуд за місяць, кашляв раз у раз та приказував:
— Конче мушу кінець зими прожити на півдні.
Норбер де Варен та Жак Ріваль прийшли вкупі. Потім розчинились двері кімнат, і ввійшов пан Вальтер з двома дорослими дочками віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років — з них одна бридка, друга гарненька.
Дюруа знав, що в патрона є діти, але щиро здивувався. Він ніколи не думав про директорових дочок, як не думають про далекі краї, яких ніколи не побачиш. До того ж уявляв їх малими, а побачив дорослими дівчатами. Навіть схвилювався трохи, мов перед очима його сталася раптова зміна.
Вони одна по одній подали йому руки, коли їх знайомили, й сіли коло столика, певно, для них і призначеного, та й почали перебирати коточки шовку в кошикові.
Чекали ще когось, і всі мовчали від тієї ніяковості, що буває перед обідом між людьми, які сходяться після різної праці в різному настрої.
Дюруа знічев’я глянув на стіну, а пан Вальтер мовив йому здалеку, видимо бажаючи похвалитись своїм добром:
— Ви моїкартини дивитесь? — На «мої» він натиснув. — Ось зараз покажу вам.
Він узяв лампу, щоб можна було краще роздивитись.
— Тут краєвиди, — сказав він.
Серед стіни висіло велике полотно Гійєме * — нормандський берег під грозовим небом. Під ним — ліс Арпіньї * та алжирська рівнина, робота Гійоме *, з верблюдом на обрії, великим верблюдом на високих ногах, що нагадував чудернацького пам’ятника.
Пан Вальтер перейшов до сусідньої стіни й промовив поважним тоном церемоніймейстера:
— Визначне малярство.
Тут було четверо полотен: «Одвідини шпиталю» Жервекса *, «Жниця» Бастьєна-Лепажа *, «Вдова» Бугро * та «Страта» Жана-Поля Лоранса *. На ній змальовано вандейського священика, що його під церквою розстрілював загін «синіх» *.
Посмішка
— Тут фантазисти.
Найперше впадала в очі невеличка картина Жана Беро *, що звалась «Угорі й унизу». Гарненька парижанка сходить драбинкою на трамвай під час руху. Голова її вже з’явилась над рівнем імперіалу, і добродії, що сидять у ньому на лавах, з жадібним задоволенням бачать молоде обличчя своєї майбутньої сусідки, а чоловіки, що внизу стоять, споглядають на її ноги з виразом прикрості й жадання.
Пан Вальтер підніс лампу й приказував, масно посміхаючись:
— Га? Втішно? Правда, втішно?
Потім показав «Рятування потоплениці» Ламбера *.
На прибраному по обіді столі сидить кошеня й здивовано та вражено дивиться, як муха топиться в шклянці з водою. І лапку піднесло, ось-ось комашинку раптом підхопить. Та ще не зважилось. Вагається. Що ж зробить?
Потім патрон показав «Лекцію» Детая *: солдат у казармі вчить пуделя бити в барабан.
— Оце дотепно! — мовив Вальтер.
Дюруа похвально й захоплено сміявся:
— Чудово, чудово, чуд…
І враз спинився, бо почув позаду голос пані де Марель, що допіру ввійшла.
Патрон далі освітлював та з’ясовував картини.
Тепер він показував акварель Моріса Лелуара * «Перешкода». Посеред вулиці зчинили бійку двоє легінів, двоє геркулесів, і через них зупинилися криті ноші. А з вікон ношів висунулось чарівне обличчя жінки, вона дивиться… дивиться… без нетерплячки, без страху, з якимсь захопленням навіть на змагання цього бидла.
Пан Вальтер приказував:
— Ще маю картини в дальших кімнатах, тільки не таких відомих та визнаних малярів. Тут у мене тільки обрані. Тепер я купую молодих, зовсім молодих, та й вішаю їх тим часом десь у кімнаті, поки їхні автори слави не заживуть. — І тихо промовив: — Тепер якраз час купувати картини. Художники з голоду мруть. У кишені в них свистить, свистить…
Та Дюруа нічого не бачив і слухав, не тямлячи. Пані де Марель була тут, позад нього. Що йому робити? Якщо він привітається, то чи не одвернеться вона або скаже щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають?
Вирішив: «Почекаю ще». Він так схвилювався, що на мить йому в голову спало раптової хворості вдати та й зовсім звідси піти.
Оглядати стіни кінчено. Патрон поставив лампу й привітався з новою гостею, а Дюруа знову почав на картини роздивлятись, мовби не навтішався ще ними досить.
У голові йому паморочилось. Що робити? Він чув голоси, розмову. Пані Форестьє покликала його:
— А йдіть-но, пане Дюруа!
Він підбіг до неї. Вона познайомила його з приятелькою, що бенкет улаштовувала, й хотіла, щоб про нього з’явився допис у хроніці «Французького життя».