Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Безперечно, пані, безперечно… — бурмотів він.
Тепер пані де Марель була вже зовсім близько. Він не зважувався відійти.
Зненацька йому здалося, що він збожеволів; вона голосно сказала йому:
— Добридень, Любий друже. Чи ви не пізнаєте вже мене?
Він хутко обернувся. Вона стояла коло нього, усміхаючись, дивилась на нього весело й привітно. І подала йому руку.
Він взяв її, тремтячи, бо ще боявся якоїсь хитрості й віроломства. Вона приязно додала:
— Що це вам сталося? Ніде вас не видно.
Він бубонів,
— Сила роботи, пані, сила роботи. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, і клопоту від неї багато.
Вона дивилась весь час йому в вічі, і в її погляді він нічого, крім прихильності, не бачив. І відповіла:
— Знаю. Тільки це не причина, щоб забувати друзів.
Далі розмовляти їм перешкодила поява гладкої декольтованої пані з червоними руками й щоками, претензійно вдягненої й зачесаної, яка ступала так важко, що за кожним кроком почувалась вага й грубизна її стегон.
Ставились до неї всі, здавалося, з великою пошаною, тож Дюруа спитав у пані Форестьє:
— Що це за особа?
— Віконтеса де Персемюр, та сама, що підписується «Біла лапка».
Він здивувався й трохи не засміявся:
— Біла лапка! Біла лапка! Я ж думав, що це молода жінка, як ви! Так це Біла лапка? Ну та й гарна вона, ну й гарна!
У дверях з’явився лакей і оповістив:
— Накрито, панове.
Обід був банальний і веселий, той обід, де про все розмовляють і нічого не кажуть. Дюруа сидів між старшою донькою патроновою, бридкою панною Розою, та пані де Марель. Оце сусідство трохи ніяковило його, дарма що вона почувала себе, здавалось, дуже вигідно й балакала, як завжди, дотепно. Спочатку він хвилювався, вагаючись, як той музика, що з тону збився. А втім, певність потроху до нього верталась, і скидаючись раз у раз очима, вони запитували одне одного, поєднували свої погляди якось інтимно, майже чуттєво, як було колись.
Раптом йому здалося, ніби щось торкнулось під столом його ноги.
Він тихо посунув ногу й натрапив на сусідчину, що від цього дотику не поступилась. У цю мить вони не розмовляли, обернувшись до інших сусідів.
Серце Дюруа кинулось, і він посунув, проте, далі своє коліно. Легенький притиск відповів йому. Тоді він зрозумів, що кохання їхнє поновлюється.
Про що ж вони потім розмовляли? Про дріб’язок; але уста їхні тремтіли за кожного погляду.
Тим часом молодик, бажаючи бути ввічливим з дочкою патрона, коли-не-коли озивався до неї. Вона відповідала, як і мати, — ніколи не вагаючись над своїми словами.
Віконтеса де Персемюр сиділа праворуч від пана Вальтера і вдавала з себе принцесу. Дюруа без посмішки не міг на неї дивитись.
— А ви знаєте ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихенько спитав він пані де Марель.
— Звичайно! Баронесу де Лівар?
— Вона теж такого ґатунку?
— Ні. Але теж цікава. Висока, худюща, шістдесят років, кучері фальшиві, зуби штучні, погляди часів Реставрації, й убрання тієї самої доби.
— Звідки
— Безпритульну шляхту завжди пригріває якийсь вискочень-буржуа.
— Оце й уся причина?
— Всенька.
Потім патрон, обоє депутатів, Норбер де Варен та Жак Ріваль засперечалися про політику, й суперечка тривала аж до десерту.
Коли вернулися до вітальні, Дюруа знову підійшов до пані де Марель і спитав, дивлячись їй у вічі:
— Дозвольте провести вас сьогодні?
— Ні.
— Чому?
— Бо Лярош-Матьє, сусіда мій, завжди завозить мене додому, коли ми обідаємо.
— Коли ж я вас побачу?
— Приходьте завтра снідати.
І розійшлись, нічого вже не сказавши.
Дюруа хутко пішов, бо вечірка здавалась йому нудною. На сходах догнав Норбера де Варена. Старий поет узяв його під руку. Він не боявся вже суперництва в газеті, бо праця їхня надто різна була, й ставився тепер до молодика з прихильністю старшого родича.
— Проведете мене трохи по дорозі? — спитав він.
— Залюбки, дорогий учителю, — відповів Дюруа.
І вони помалу пішли вниз бульваром Мальзерба. Париж був майже пустинний цієї ночі, холодної ночі, тієї ночі, що здається неосяжнішою, ніж звичайно, коли зорі горять ніби вище, а крижані подихи вітру немов несуть щось із надзоряної далечини.
У першу хвилю чоловіки не розмовляли. Потім Дюруа сказав, аби не мовчати:
— А Лярош-Матьє здається дуже розумним і знаючим.
Старий поет буркнув:
— Вам здається?
Молодик здивовано завагався:
— Авжеж; та й у палаті, кажуть, він один з найздібніших.
— Може бути. В сліпому царстві й одноокий цар. Чи бачите, всі вони посередності, бо душа їхня загрузла між двома мурами — грошима та політикою. Це педанти, мій любий, з якими не можна ні про що, ні про що дороге нам розмовляти. Розум їхній замулений, заболочений, як Сена під Аньєром. Ох, як же важко здибати людину, що б мала простір у думках, що коло неї чути було б ті великі подихи, якими дихаєш на березі моря. Знав я кілька таких, та померли.
Норбер де Варен говорив виразним, але стриманим голосом, що залунав би серед нічної тиші, якби він дав йому волю. Сам здавався збудженим і сумним — від того смутку, що обпадає раптом душі й робить їх дзвінкими, як замерзла земля. Він додав:
— А втім, байдуже, чи трохи більше, чи трохи менше в людини розуму, коли для всього кінець один!
І замовк. Дюруа, почуваючи себе весело сьогодні, сказав посміхаючись:
— Не в гуморі ви сьогодні, дорогий учителю.
— Ніколи в ньому не буваю, дитино моя, та й ви не будете через кілька років. Життя — це гора. Поки вгору йдеш, дивишся на верховину й буваєш щасливий; а коли зійдеш, побачиш зненацька схил і кінець, тобто смерть. Нагору сходити поволі, а згори швидко. У ваших літах радієш. Сподіваєшся на багато що, тільки не здійснюється воно ніколи. А в моїх нічого вже не чекаєш… саму смерть.