Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Спасибі, спасибі, як я вас люблю!
Вона підвелася. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. Тоді зрозумів, що подобається їй, може, вже й давно, а що стояли вони лице в лице, то обійняв її та поцілував у чоло довгим, ніжним і спокійним поцілунком.
Коли звільнилась з обіймів, мов попливши по його грудях, вона поважно промовила:
— Слухайте, друже, я ще нічого не вирішила. А втім, мабуть, що так. Але пообіцяйте мені, що це буде в цілковитому секреті, аж
Він заприсягся й пішов, не тямлячись з радощів.
Відтоді, буваючи в неї, він тримався дуже обережно й не домагався певнішого слова, бо в її манері говорити про майбутнє, у виразі «згодом», у її планах, що торкались обох їх разом, почував раз у раз щось значніше й делікатніше, ніж формальна згода.
Працював Дюруа тяжко, витрачав мало, силкувався хоч трохи заощадити, щоб на весілля грошенят збити, і ставав такий скнара, як був раніше марнотратець.
Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо бачились вони рідко й дуже звичайно.
Якось увечері Мадлена спитала, глянувши йому просто в вічі:
— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?
— Ні, друже. Я пообіцяв вам мовчати і нікому й словом не прохопився.
— Гаразд, час уже попередити її. А я Вальтерам скажу. На цьому тижні, правда ж?
Він почервонів:
— Так, завтра ж.
Вона тихо відвернула очі, мов щоб не примітити його хвилювання, і додала:
— Якщо хочете, поберемось на початку травня. Це дуже зручно.
— Радо на все погоджуюсь.
— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.
— Згода, десятого травня.
— Батьки ваші коло Руана живуть? Правда ж? Так ви казали мені.
— Так, коло Руана, в Кантеле.
— Що вони роблять?
— Вони… вони дрібні рантьє.
— А! Мені дуже хочеться познайомитись із ними.
Він завагався, чисто зніяковівши:
— Та… та вони…
Потім опанував себе й сказав сміливо:
— Люба моя, це селюки, шинкарі, що до кривавого поту працювали, щоб вивчити мене. Я не стидаюсь їх, але вас їхня… простота… грубість… може й засоромить.
Вона чарівно всміхалась, її обличчя світилось ніжністю й добротою:
— Ні. Я їх дуже любитиму. Поїдемо до них. Я хочу. Поговоримо ще про це. Я теж із простої родини… але батьки мої померли. Нікого на світі в мене немає… — Вона простягла йому руку й додала: — Крім вас.
І він зворушився, схвилювався, він уперше відчув себе переможеним жінкою.
— Я дещо надумала, — сказала вона, — але це важко з’ясувати.
— Що саме? — спитав він.
— Ось що, любий, я така сама жінка, як і всі, маю свої… слабості, примхи, люблю те, що блищить і дзвенить. Дуже
Вона й собі почервоніла, мов запропонувала йому щось не зовсім пристойне. Він щиро відповів.
— Я й сам часто думав, тільки не легко, здається, це зробити.
— Чому ж?
Він засміявся:
— Бо людей боюсь насмішити.
Вона знизала плечима:
— Аж ніяк, аж ніяк. Так чинять усі, і ніхто з цього не сміється. Розбийте своє прізвище надвоє. «Дю Руа». Дуже добре.
Він зразу відповів, як знавець справи:
— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний і відомий спосіб. Я думав взяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку як літературний псевдонім, потім сполучити його потрохи із власним, а вже згодом розбити надвоє своє ім’я, як ви пропонуєте.
Вона спитала:
— Ваша батьківщина — Кантеле?
— Так.
Та вона вагалась.
— Ні. Закінчення не подобається. Слухайте, а чи не змінити нам трохи слово… Кантеле?
Вона взяла ручку на столі й почала черкати прізвища, вивчаючи їхній вигляд. Раптом скрикнула:
— Стривайте, ось що!
І подала йому папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».
Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:
— Так, дуже добре.
Вона захоплено приказувала:
— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Чудово, чудово!
І переконано додала:
— Побачите, як легко всі з цим погодяться. Але не можна часу гаяти; бо потім пізно буде. Відзавтра ви підписуватимете статті Д. де Кантель, а хроніку — просто Дюруа. В пресі це річ світова, і ніхто не здивується, що ви прибрали псевдонім. На час весілля ми ще трохи його змінимо, а друзям скажемо, що від свого «дю» ви через скромність були відмовились, хоч і маєте на нього право, або й нічого не скажемо. Як вашого батька звуть?
— Олександр.
Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», дослухаючись милозвучності складів, потім написала на чистому аркуші:
«Пані та пан Олександр дю Руа де Кантель мають честь запросити вас на весілля свого сина, пана Жоржа дю Руа де Кантель, з пані Мадленою Форестьє».
Вона подивилась на написане трохи віддалік, захопившись враженням, і сказала:
— Трохи винахідливості, і доходиш усього, що хочеш.
На вулиці він остаточно вирішив називатись віднині дю Руа, а то й дю Руа де Кантель, і відчув у собі якусь нову поважність. Ішов сміливіше, піднісши вгору чоло й гордовитіш закрутивши вуса, як годиться ходити дворянинові. Йому хотілось радісно оповістити перехожим: