Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Дюруа спробував відмовити її від такого плану, але не спромігся й зрештою погодився.
Отож десятого травня молоді, відмовившись од церковної церемонії, бо нікого не запрошували, після короткої процедури в мерії вернулись додому спакуватись, а ввечері вирушили з Сен-Лазарського вокзалу шестигодинним потягом, що помчав їх у Нормандію.
До того часу, як лишились самі у вагоні, вони й двома десятками слів не перекинулись. А коли рушили, глянули одне на одного і, щоб приховати легеньку ніяковість,
Потяг тихо минув довгий Батіньольський вокзал і проїхав миршаву рівнину від фортифікації до Сени.
Дюруа та дружина його коли-не-коли казали аби-щось і знову дивились у вікно.
Коли проїхали Аньєрський міст, аж зраділи, побачивши річку, а на ній барки, рибалок та гребців. Сонце, могутнє травневе сонце осявало скісним промінням човни й спокійну річку, що немов спинилась, не текла й не вирувала, завмерши в передвечірньому блискові й теплі. Парусник, що розкинув серед річки два великі трикутники, щоб спіймати легесеньке дихання вітру, виглядав величезним птахом, що ось-ось полине.
Дюруа прошепотів:
— Люблю паризькі околиці, а спогади про те, як я їв там рибу, — найкращі в моєму житті.
Вона відповіла:
— А човни! Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.
Потім замовкли, немов не зважувались далі про своє минуле говорити, і сиділи тихо, може, відчуваючи в ту мить ніжну поезію жалю.
Дюруа сів коло дружини, взяв її руку й поволі поцілував:
— Коли вернемось, — сказав він, — то їздитимемо іноді обідати в Шату.
Вона прошепотіла:
— У нас стільки буде роботи, — таким тоном, мов хотіла сказати: «Треба жертвувати приємним для корисного».
Він тримав її руку й стурбовано думав, як же перейти йому до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не хвилювався б, але, почуваючи в Мадлені хитру й спритну жінку, потрапив у скруту. Боявся видатись їй дурнем, надто несміливим або надто брутальним, надто забарним або надто хапливим.
Він уривчасто стискував їй руку, та вона на його поклик не відповідала. Тоді сказав:
— Мені дуже чудно, що ви — моя дружина.
Вона мов здивувалась:
— Чому це?
— Не знаю. Чудно мені. Хочеться поцілувати вас і дивно, що маю на це право.
Вона спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її, як сестрину. І провадив:
— Коли я вперше вас побачив — пам’ятаєте, на обіді, куди запросив мене Форестьє, — то подумав: «Чорт бери, якби мені таку надибати!» І от, це сталося! Надибав.
Вона прошепотіла:
— Це дуже мило.
І дивилась на нього пильно, хитро своїми посмілілими очима.
Він гадав:
«Я надто холодний. Йолоп я. Треба швидше це робити».
І спитав:
— Як ви познайомились із Форестьє?
Вона відповіла визивно й лукаво:
— Хіба ми за тим до Руана їдемо, щоб про нього
Він почервонів:
— Дурень я. Ви мене просто лякаєте.
Це їй сподобалось:
— Я? Невже? Чому?
Він присунувся до неї близенько. Вона скрикнула:
— Ох, гляньте, олень!
Потяг ішов Сен-Жерменським лісом, і вона побачила козулю, що з переляку майнула через дорогу.
Поки вони дивились у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до її шиї довгим, жагучим поцілунком.
Хвилинку вона не ворушилась, потім підвела голову:
— Мені лоскотно, годі.
Та він не відступався й ніжно торкався закрученими вусами до її білої шкіри, пестив її збудно й захоплено.
Вона відхилилась:
— Годі вже.
Він оповив її, схопив рукою її голову, й повернув до себе, і кинувся на її уста, як яструб на здобич.
Вона борсалася, пручалась, відпихала його. Нарешті звільнилась і сказала:
— Та годі ж!
Він не слухав уже її, цілував жадібними й тремтячими устами, намагаючись повалити на канапу.
Вона через силу визволилась і схопилася на ноги:
— Ну, годі вже, Жорже! Ми ж не діти, можемо й до Руана почекати.
Він сидів, геть червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім весело сказав, трохи себе опанувавши:
— Гаразд, я почекаю; тільки й десятка слів сказати не здатний, поки приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки в Пуасі.
— Я сама говоритиму, — сказала вона.
Вона спокійно сіла коло нього й почала докладно з’ясовувати, що вони робитимуть, як повернуться. Треба лишити за собою помешкання, де вона з першим чоловіком жила, а Дюруа теж має перебрати собі посаду й платню Форестьє у «Французькому житті».
А втім, вона загодя перед шлюбом їхнім з певністю ділка упорядкувала всі грошові справи подружжя.
Вони побралися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа, за його словами, мав чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі було позичених. Решту він зібрав за рік, чекаючи зміни у своїй долі. Молода жінка мала сорок тисяч франків, що їх, як казала вона, залишив їй Форестьє.
Згадавши про Шарля, похвалила його:
— Це був дуже ощадливий, дуже акуратний та працьовитий хлопець. Він швидко забагатів би.
Дюруа вже не слухав, зовсім інші думки його турбували.
Часом вона спинялась, поринаючи в інтимні свої міркування, потім провадила:
— Через три-чотири роки ви вільно зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків річно. Так як Шарль заробляв би, аби був живий.
Жоржеві набридли всі ці настанови, і він одповів:
— Ми ж не за тим, здається, до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти.