Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Що ж, містер Президент уважно дослухався до того, як «реагує світ». Але він знав, що ніяка «реакція світу» не переважить державних інтересів України.
— Ми не збираємось вас арештовувати, хоча й маємо на це повне право, — сказав Президент крізь зціплені зуби. — Не тільки тому, що ми глибоко поважаємо вашу країну і поважаємо морське право. На вашому кораблі живі люди, і я боюся...
Зазумерив внутрішній телефон, капранг зірвав трубку і почув голос вахтенного офіцера:
— Товаришу капітан 2 рангу, по правому
— Який ракетний крейсер? — здивувався капранг.
— Російський. Іде прямим курсом на іноземця.
— Гаразд. Стежте і доповідайте.
Справа ускладнювалася. В таких випадках належало діяти узгоджено, тим паче після попередження «космічного брата». Головнокомандувач російським флотом був проінформований про все, можливо, посилав їм на підмогу свій крейсер. Але ж ці гарячі голови здатні на все. Якщо вчинять трус на іноземцеві а, може, й потоплять його ракетами...
— Зупиніть їх негайно! — наказав Президент Сікорі, який схилився над апаратом. — За всяку ціну зупиніть!
— Єсть зупинити, товаришу Президент! — кивнув головою Серж і владно гукнув у трубку: — Чуєш мене?.. Передай на ракетний: наближатися до іноземця не рекомендую. Корабель замінований! Ніяких пояснень!
Президент насупив брови. Хто замінував?
— Іншого виходу нема, товаришу Президент, — усміхнувся Сікора і поклав трубку.
Президент глянув на чужоземця. Той сидів з відсутнім виразом на обличчі, погладжував клинець борідки. Це погладжування вивело Президента з рівноваги:
— А ви чого сидите, містер кепітен?
— Не розумію... Я слухаю ваші накази, і взагалі...
— Забирайтесь ви геть!.. Себто, пробачте, ідіть до шлюпки, і хай вас відправлять на судно.
— А далі що, містер Президент України? — запитав капітан з в’їдливою іронією. — Може, накажете вашій прикордонній службі дати нам дорогу до Севастополю?
Президент підвівся.
— Ви у відкритому морі, капітане. Але я раджу вам повертатися назад. Бо вас зустрінуть як належно. З усіма вашими ядерними матеріалами і усіма волонтерами.
Цього було досить. Капітана наче винесло на палубу. І перше, що він побачив — голчасто-стрімкий корпус російського ракетного крейсера. Від нього годі було ждати рятунку. Капітан схопився за поручень драбини — трапу і стрімко полетів у шлюпку.
* * *
Віруня стежила за Президентом.
Від самого початку, відколи він з’явився на «Салюті», вів розмову в каюті з чужинським капітаном, потому вийшов на палубу і глянув важким поглядом в бік російського ракетного крейсера. Побачивши Віруню у яскравій синій сукні, запитав привітно:
— Хотіли мені щось сказати?
— Так... товаришу Президент, — видушила з себе Віруня. — Я про мого американського друга. Про наш шлюб з ним... Ви сказали, щоб я звернулася до вашої дружини, але я... я
— Мабуть, відпочиває. В таку гойдавицю... самі розумієте. Вона хотіла вас бачити.
Президент запросив Віруню в каюту капранга Сікори. На койці лежала його дружина. Наче дрімала, вкрившись пледом. Президент обережно доторкнувся до її плеча.
— Людонько, маєш гостю.
Дружина підхопилася з койки, впізнала молоду жінку, привіталася з нею. Згадала все... Щасливі закохані! От і прекрасно, от і живіть щасливо! Нащо вам та Америка? Чи то пак... містер художник, здається, має великий бізнес. Мільйонер! І гроші кличуть до себе... Останні слова президентова дружина вимовила з легким смутком.
Президентові теж ніби печаллю майнуло по обличчю. Найтяжче боліло йому оте виїжджання, оте втікання... Знав, що справа дедалі більше заходила в глухий кут, оберталась безпросвітком, нуждою, ганебними трагедіями тих, хто прагнув відшукати на Заході легке багатство, щасливу долю. Цвіт нації, найвродливіші дівчата, найроботящиші парубки, наймудріші вчені топтали стежку у світ чужого багатства. Законом це не заборониш, силою не зупиниш.
— Так що, ваш Теренс кличе вас з собою? — запитала дружина Президента. — Про гроші... це я сказала так... ви мені вибачте. Якщо ви кохаєтесь, що може бути дорожче! Ніякі гроші цього не замінять.
— Боже упаси! — сплеснула руками Віруня. — Він художник. Найперше він чудовий художник!
Отже справу улагоджено, каже президентова дружина. Завтра ж їм буде дано дозвіл... власне, вони одержать всі документи.
У Віруні палахкотять від радості щоки. Вона обнімає президентову дружину, голос її зривається на плач.
Тепер Теренс може поїхати в гори і там писати свої картини. Він так закохався в Крим! Навіть зробив перші начерки для майбутнього великого полотна.
Її перебиває Президент:
— Даруйте, де ваш наречений?
— Мабуть, десь на палубі. Він любить море і може годинами дивитись на нього.
— Прошу вас, погукайте його. Це не стосується ваших особистих справ.
— Зараз, хвилиночку, — знову паленіє від радості Віруня. — Якщо у вас є час, товаришу Президент, він може намалювати з вас портрет. Ви не уявляєте, який це прекрасний майстер!
— Не про це мова, Віруньо. Гукайте його хутко сюди!
Приходить Теренс. Худорбастий, трохи знічений, стоїть перед Президентом в позі винного школяра. Під майкою в нього грубо біліють бинти.
— Сідайте, Теренсе, — припрошує його Президент. — Я говоритиму українською мовою, бо мій англійський, як то кажуть, не перфект. Перекладатиме дружина. Прошу тебе, Людочко, постарайся. Перед тобою син великого Магістра «Мажестік-12». — Президент з легким усміхом дивиться Те-ренсові в обличчя. І зненацька говорить: — Ви забираєте в нас красуню, але ми хочемо від вас відвертості.