Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Прошу, містер Президент, — весь витягується молодий чоловік.
— Маю відомості, що вас нещодавно обрано після батька Магістром ордену «Мажестік-12».
— Не зовсім... Мені обіцяно цей пост після батька.
— Все одно дозвольте мені поздоровити вас, друже, з новим достойним призначенням і новими, як то кажуть, клопотами.
— Спасибі, містер Президент. Я весь до ваших послуг.
У Президента здригнулися кутики вуст, і в тому здриганні — краплинка гіркоти:
— Мені не треба послуг, молодий друже. Мені потрібна щира і чесна дружба. «Мажестік-12» контролює
Ми, українці, чесні люди. Але, на жаль, ще тільки підводимося з колін. Особливих багатств не маємо. Нам випала важка доля. Економіка була вщент зруйнована. Потім її по-дурному, а, може, і з наміром, перебудували повністю на військовий лад... Одне слово, після розвалу великої імперії економічні проблеми у нас страшенно ускладнилися.
— Містер Президент, міс Віруня мені багато чого розповіла, — сказав Теренс, злегка обнявши жінку. — Звичайно, я ще не маю права втручатися в справи «Мажестік», доки мій батько... дай Бог йому здоров’я.
— У вас чудовий батько, — сказав тепло Президент. — Відверто кажучи, він врятував Севастополь від страшного лиха. Та й сьогодні я схиляю перед ним голову. Поліз до іноземців, в саме пекло... Характер!
— Я хотів би, щоб ви знайшли з ним спільну мову, містер Президент.
— Докладемо всіх сил. Але, відверто кажучи, наш приціл на молодість! В цьому ми з моєю милою дружиною Людмилою Іванівною... — Президент лагідно обняв дружину, — бачимо все: і порятунок від кризи, і надію на краще життя. Все-все! А тим більше, коли молодість, як ви, схиляється перед красою.
— В міру мого скромного таланту, містер Президент, — опустив голову Теренс.
— Скромняги ви, американці! Маєте бюджет на півтора триліони доларів, але не забуваєте про скромність...
Президент не знає, як повести далі мову. Перед ним майбутній фінансовий король Америки. Сьогодні він в захваті від красоти кримських пейзажів, його молода душа сп’яніла від кохання, але завтра, ставши на свою строгу американську землю, він повернеться до такої ж прозаїчної дійсності.
— Як вам морська «одіссея» на дні Чорного моря? — запитав Президент.
— Та ніхто досі не хоче повірити нам, — винувато стенув плечима американець. ~ Навіть мій батько Пауль Реттіган піддражнює мене, каже, що ми були не на морському дні, а в гроті кохання. А, взагалі, цивілізація довго буде брати під сумнів космічні відкриття. Не вірити — набагато легше, аніж вірити. І це дуже небезпечно, як на мою думку. Час консервативного скепсису тільки відтягує катастрофічні наслідки. Ми справді були там, в морських глибинах. Мої кримські колеги-художни-ки досі в шоку.
Його перебила Віруня. Як всяка жінка, була набагато красномовніша і переконливіша. Емоції, ось що покоряло в ній. Стала з наївною безпосередністю і захватом описувати підводні «хороми» інопланетян, отих самих «морських братів»: рожеві стіни, рожеві вбрання і навіть їхню наче рожеву мову.
— Ви вже назвали їх «братами»? — щиро здивувався Президент.
— Ну, скажемо, людиноподібні істоти. Дуже дивні. Просто
Віруньчина розповідь сама була, як чарівна мелодія ніжної душі.
— Подумати тільки, за сотню кілометрів від Севастополя у морі якесь підводне царство! Мені досі це не вкладається в голову, — лепетала жінка, вся аж збіліла від екстазу. — Це, здається, десь отут, де ми зараз пропливаємо. Казка! Хіба неправда, товаришу Президенте?
Її захват викликав в президентових очах іскорки легкої іронії. Слухав її уважно, вірив і наче не вірив їй. Аж нарешті дозволив собі слово:
— Може, і в мені ще трішки невіри, люба Віруньо, — озвався по хвилі. — Клятий консерватизм! Не так просто від нього збутися. Але якщо це все правда... це істинно казка! Переворот! Я з дитячих літ захоплювався фантастикою. Жюль Верн, Олексій Толстой, Беляев, наші новітні фантасти, такі, як Олесь Бердник... І виходить, все те, що ними намислене — не дуже й фантастичне.
— Пробачте, ви ж чули слова... хай не слова, а голос «червоного ока» в каюті капранга Сікори, і тут уже важко сумніватися, — кинула наче з легким докором Віруня.
— Так, чув. — Президент все більше настроювався на ділову, практичну ноту в розмові: — Я ось що думаю. Допустимо, це все факт... Допустимо — абсолютна реальність. Тоді запитаю вас: які енергетичні джерела вони там розшукують в глибинах? І якими енергетичними благами хочуть ощасливити нас?
— Я не спеціаліст... мені здається, це все зв’язане з величезними тектонічними розломами земної кори, — спробувала вдатися в химери пояснень жінка. — Якась плазмова енергія чи що. І все те для нас, для України. Маємо начебто під собою величезні запаси цієї шаленої плазмової енергії. Потуга на тисячі років!
— І коли ж ми дістанемося до неї? Тобто вони дістануться?
— Не знаю, — знизала плечима Віруня.
— Може, через тисячі років?
Втрутився в розмову Теренс і згадав: «космічний брат» казав щось про лідерів... Він казав: треба зустрітися з лідером, з вашим лідером. І лідер зробить... «Найближчим часом ми зустрінемося з вашим лідером», — пообіцяв він.
— Що ж, більше ждали. Почекаємо ще, — сказав Президент. Лице його пом’якшало, він звів брови, як у хвилини задуми. Почуте змушувало повернутись до реального. Він підняв очі, привітно глянув на Віруню і Теренса. — Спасибі, друзі, що взяли на себе важку місію. Як то мовиться, історія вам цього не забуде.
***
Після морської подорожі минув місяць, може, й більше. Президент уже повернувся до своєї столичної резиденції, зустрів кількох поважних гостей 3-за кордону. Навалилися клопоти й клопоти. Південь України гуркотів комбайновими моторами, схід озивався глухим ремстивим гомоном страйкуючих шахтарів, не стихли після весняних галасів і розлогі київські майдани. Кожен робив своє діло. Кожен мав свою рацію, як то кажуть брати-поля-ки. Бо й справді, хіба не поспівчуваєш котромусь затятому політику, який позбувся влади й авторитету, а зараз ось нагода: нагадати про себе.