Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— На якомусь щаблі… Наприклад, у часи Декарта…
— О! — не дав мені відшукати відповідь Грушевич. — Совість — страшна річ. — Він повеселішав, знайшовши це визначення. — До речі, я дійшов до цих здогадів, пишучи повість, але для книжки вони загроміздкі. Чудеса, які витворяє з людьми совість, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я прочитаю вам маленьку лекцію.
— Татку, але ж наш гість з дороги.
— Що найочевидніше? — Грушевич навіть не глянув на Христину. — Те, що в добу ось такої невизначеності вона рано чи пізно примушує виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове євангеліє
— Чому ці думки не можна використати в книжці? — Я не хотів Ікаровими крилами підмітати припічки.
Грушевич потупився.
— Не пора, голубе.
— Татку, за тобою приїхали, — сказала Христина.
— Що замислився, козаче? — запитав Грушевич. — Не думай. Христино, не забудь передати Павлюкові відповідь.
Він потряс мені руку і, взявши з шафи валізку, твердо закрокував до виходу.
— Пробачте йому, — сказала Христина. — Він щосекунди робить відкриття. Але то забавно, як не раз кличе: «Христино, а ти знаєш, я тоді щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядає інакше». — Вона голосно засміялась. — Якось він мені говорив, що «інтелектуальні» протиріччя будуть вибухати набагато тяжчими, ніж донині, війнами. За приклад брав хрестові походи, коли віра не зупинялась перед найстрашнішими жорстокостями. А повість його мені подобається. Іноді мені здається, що її написав не він, а хтось інший. Татко написав повість ще студентом, але літературні месії побоялися її видати (уряд однаково невдовзі заборонив українські друкарні). Татко посилає рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну відповідь, і раптом Драгоманов помирає. Окрема похвала була за мову — батечко мій з села, але в останні роки геть зінтелігентився. Тож рукопис згубився. Довелося відновлювати повість за чорновими записами. Вже за нашої влади татко возив її до Львова. Йому звеліли дописати розділ про похід Галицької армії. А він на військових справах зовсім не розуміється…
Вона навіть зраділа, що мені зручніше йти на станцію увечері. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповідала про гімназію, котру мусила покинути через війну, про колишніх друзів і дідів млин, де любила просиджувати цілими днями, слухаючи всяку всячину на колінах у якоїсь сільської тітки. Начулась там про дива, навчилась страхів перед духами і перевертнями. Коли татко через нестатки відправив служебку, не могла звикнути до самітності.
Одиноко- одиноке тепер тече дівоче життя. Грушевич дома гостем, родичів немає.
Я нишком поглядав на її білі товсто плетені панчохи, що туго обтягували безпечно розставлені ноги під куценькою, з якої Христина встигла вирости, спідницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало їй на чоло, і вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити коліна.
— А ви відповісте, — запитав я, — якщо я напишу вам листа?
— Атож, — підхопила вона весело.
— Писатиму.- Її веселість мене не влаштовувала.
— У нас лиш татко одержує листи. Мені часом так хочеться якоїсь несподіванки…
Голубка не вирветься на волю од бунтівних, неврівноважених Грушевичевих балачок.
Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у ній таємниць, які так хвилюють і приворожують. Проте й жінки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподільно рідне.
— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.
— Обід?
— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.
— Чи я придамся?
— Знайду, знайду вам заняття, — мало не підстрибнула вона. — А тепер розкажіть про себе.
Я вже подумав, якого Прометея видам їй.
— Будь ласка, — мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.
— Я кладу хату, — сказав я.
— О!
— Так.
— Велику, гарну?
— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.
— Невже?
— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.
— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.
— Запрошую віднині.
— Обов'язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.
— Ага, причому на ріку. — «А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята». — Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.
— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.
— Звик. Так зручніше.
На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.
Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.
— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?
— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.
— Я так і подумала про вас.
— Це гарна риса? — «Теревені, теревені… Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити».
— Гм…
— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.
— А…
Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.
Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.
— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту», — сказала Христина, перехопивши мій погляд. — Випустилися — нема що й почитати.
Колись- то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».
Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.
— А це ви читали?
Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.
— «Зів'яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.
Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко…»