Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
Загрюкали в двері. Ми кинулись відчиняти. На порозі стояв листоноша. На моє прізвище надійшла індульгенція: «Свідчення, видане гр. Повсюді Прокопові року народження 1894, у тому, що він за станом здоров'я не може бути використаний для військової служби». Підписи. Ще у Львові за такий папірець я виміняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було віддруковане на гербовому аркуші. На клаптику з учнівського рахункового зшитка Покутський писав: «Не гнівайся, Прокопе, що о цій порі не пишу про себе. Чекай листа в Колобродах».
Я
— Христино! — гукнув я гуляючому поверхами вітрові. — Христино!
Я запалив свічку й, ховаючи її між долонями, спокутуючою причиною спустився вниз. Сходи почали знову рипіти.
— Христино!
Вона, видко, обурювалась, її зв'язали і заштовхнули до вбиральні з клубком фіранки в роті. Вона напівсиділа на долівці, спершись головою на унітаз. На віях росинками висіли сльози. Я переніс її до кімнати і звільнив від зірваного зі штори шнура. Христина тихо, болісно заридала.
Вітер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на підлогу подушок, укрив Христину ковдрами, а сам до ранку передригонів на стільці. Зійшло недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
— Ми їдемо до Колобродів, — сказав я рішуче. — Ні,- простогнала вона. — Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше їдь звідси. Я мушу залишитися в Тернополі.
— Я силою тебе заберу.
— Ні, - перебила Христина. — Тобі треба їхати, я розумію. Їдь. Я більше собі не належу.
Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим стрільцями поїздом. Навдивовижу — ніхто мною не цікавився. Стрільці співали:
Нині я з тобою, Завтра їду воювать, А позавтра десь в могилі Буду вічно спочивать…У їхніх поглядах була порожнеча. З розмов я довідався, що вони їдуть на Велику Україну допомагати селянам в обробітку землі
Із Вигнанки я мчав поштовими санками, із Залісся мене довіз до Колобродів Клим Осадчук. Клим оповідав, що Микола Павлюк подав до повіту скаргу на чотирнадцять осіб, які самочинно рубали ліс. Всіх оскаржених оштрафували. Гривастюк не приховує, що невдоволений Павлюком, і відказує, мовляв, є в селі війт, котрий відповідає за порядки, а Павлюк на це не хоче зважати. І остання сільська новина — жінка Онукова народила близнят.
Чим ближче ми під'їжджали до Колобродів, тим гостріше я відчував, як немовби тверезію Перед тим сумним
На вулиці я зустрів Левадиху — вона дибала до Ковальчука ставити банки, бо простудився. Левадиха заплакала, узрівши мене.
– Іди відпочивай, — сказала вона. — Дома Марина. Покликала її, бо не було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
Марина шила малим штанці. Мені, як ніколи, хотілося побути на самоті. Викликаючи ревність в Марининих очах, я запитав:
— Не знаєш, Павлюк дома?
— Нема, — відказала вона трохи зловтішне. — Поїхав, кажуть, до Чорткова.
— Як діти? — Я вагався, чи йти мені до замка, чи залишитися.
— Дякувати богові, здорові.
Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
— Левадиха в нас, — повідомила Марина.
— Я бачив її.
Марина більше не підняла очей. Та коли я помився і перейшов до світлиці, вона рушила за мною.
— Постелити тобі?
— Діждуся Левадихи, — озвався я. — Причини двері, бо протяг.
— Стомився?
— Не дуже. — «В селі тим погано, що тут не вміють бути байдужими».
— То я постелю. — Ніби боячись заперечення, вона поспішила розкидати постіль. — Ми вже гадали, що скоїлось якесь лихо. Поїхав, і прослідок за тобою застиг.
— Яке горе!
Марина випросталась.
— Що з тобою, Прокопе?
— Нічого.
— Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
«Почуття — це право власності».
— Будь собі на здоров'я, Марино, — пробурмотів я. — Звідкіля ти це взяла?
— Може, тобі хочеться випити? Я принесу.
— Стій, не хочу.
Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горілки. Було затишніше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась і терпіла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би її з хати.
— Дозволиш — і я з тобою? За те, щоб ти піднісся духом, повеселішав.
— Налий ще.
— Третьої не дам. За цей місяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивіти став!
Я попросив ще налити, і вона уступила.
— Життя — це рани, — сказав я посміхнувшись.
— Чекай, я принесу закусити.
— Ще одну, і йди собі.
Вона нахилила пляшку, та горілка полилась на землю. Марина опустила очі, переждала, все більше розпливаючись переді мною. Я ще чув, як вона забирала чарку з моєї руки, як скрипнули двері і в сінях щось наче зірвалося з вішалки.
…Мене мучила спрага. Я брів степом у короні Тантала. Вдалині виднівся журавель, та я знав, що ніколи до нього не дійду, повернув назад — і прокинувся. До Світлиці зазирав повновидий, самовтішний місяць. У сінях коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала її до хати. Горіла лампада. Марина сиділа за скринею, поклавши голову на руки.