Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Невже вона з Іванчуком?…
— Аякже. Гафія — викапаний Іванчук.
— Викапаний.
— Вилитий, — сміється Ілля.
Я іду з відрами до Дністра. Жовтаво-зелені дощові води швидко минають. Отак і життя: нап'ється зла — і тече каламутною повінню. Коли я йду назад, мене перестріває Василько з конвертом. Я із здивуванням дивлюся на дату. За штемпелем виходило, що лист прийшов у листопаді минулого року.
— Хто приніс?
— Стінковий, — каже Василько, — Гривастюк просив його, щоб тобі передати.
Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав коротко,
Порвавши листа, я біжу до Левадихи і напихаю конверт гербовими аркушами.
— Що сталось, Прокопе? — задихано питає Марина.
— Нічого, — .сміюсь я. — Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогодні з нашого кута ніхто не їде до Залісся?
— Молотковський, але він уже, здається, поїхав.
— Мариночко, — прошу я, — побіжи довідайся, може, він ще дома. Але ні. Почекай, я заклею. — Розвівши клейстер, я густо намазав дашок конверта. — Біжи, Маринко. Нехай вкине до поштової скриньки.
— Але що це? — стоїть вона мов укопана.
— Швиденько, Маринко. Потім розкажу…
О, бестія! Що ж він собі подумав, отримавши два майже однакові листи від Йосипа, причому написані різними почерками? Збагнув. Йосипів притримав, тепер торжествує: «На! Брат справді перепитував про тебе. А ти? Ти його не бачив і не хотів бачити, не писав і не хотів знатися, хоч скористався його іменем і становищем».
— Я його ще застала. — Марина повернулась захекана. — Що воно за лист?
— Колись, Маринко. — Я ліг на ослін і заплющив очі. — Колись, їдучи сюди… Словом, я знав, що брат Йосип заправляє якимись справами в державному секретаріаті. Я хотів було до нього піти, але… Словом, передумав. Половину хлопців, з якими я переїхав кордон, забрали на східний фронт. Решта розбіглась. До Львова я сяк-так добрався. А що далі? До Йосипа я не хотів іти. А знав, що будуть питати. Ну, я від йосипового імені написав Гривастюкові, мовляв, чи проживає в селі такий-то. Поставив: «Ради секретаря». Словом, до мене після цього не сміли чіпляти Та я не сподівався, що Йосип теж напише і теж Гривастюкові. І от Гривастюк одержав водночас два майже однакові листи. Йосипів заховав собі, а мій — мені прислав. А тепер ось і Йосипів підкинув. Сучий син. Він уже тоді доглупався, але мовчав. І от раптом присилає… Це виклик.
— Прокопику, я чогось боюсь.
— Нічого він мені не зробить, Маринко.
— Не кажи. Потерпаю.
— Що ти, Маринко? Велике цабе — Гривастюк.
— Боюсь.
— Але ж не хочу я з Йосипом нічого мати, — гримнув я роздратовано.
Вона мовчки закивала головою і сіла на стільчику біля мене.
— Казав Молотковський, що Криж зліг на тиф.
— Як? — Я полапав кишені, але кисет з тютюном залишився коло нової хати.
— Вже без пам'яті. Стрільці порозбігалися хто куди.
— Самого покинули?
— Прокопе, Прокопику!.. Не смійі — Марина заломила руки.
— Я не буду заходити до замка.
— Прокопе, не роби цього, — застогнала Марина. — Прокопе!
Її надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало
Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.
Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлі повіки конвульсивне напливали на очі, то відкривали їх. Це вже була не людина, а нагнічена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопі сонячного проміння іскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевій голові. Він то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, ніби не йняв чомусь віри, то на перекошений ріт набігала несподівана усмішка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.
Надворі почувся гомін. Я вийшов на поріг. Перед замком зупинились три верхівці — двоє стрільців і санітарний поліцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вікно, за яким лежав Криж, нарешті повернули коней і галопом помчали на тракт.
Потім прийшла Марина, принесла вінок з нанизаних на нитку зубків часнику.
— Візьми на патик і повісь йому на шию, — сказала вона. — Кажуть, часник помічний, — Але, заглянувши через вікно до кімнати, вона тихо додала:- Він не виживе. Виживають слабші здоров'ям, не такі…
Зволоженими очима заглянула мені у вічі.
— Ти не торкався?
— Ні.
— Куди ж ти?
— У льоху запертий Мельник. Піду випущу. На дверях висіла колодка.
— Мельнику! — гукнув я. — Пане Мельнику!
— Я тут, — почулося з підземелля. Уламком підкови я виважив скобу. Перш ніж відхилити двері, я попередив:
— Криж захворів на тиф, ні до чого не торкайтесь.
— Чув той гармидер, — прогудів Мельник. Глянувши на сонце, він розправив плечі. — Ну, вдруге я їм облизня дам.
Ми вдвох підійшли до вікна в стравниці і стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячці. Та ось в горлі забулькало, він судорожне ковтнув і, витягшись, завмер.
— Кінець, — сказав Мельник.
Марина мовчки підтвердила кивком голови.
Через день поклало Іллю Гордія, а через добу я прокинувся від спраги. Марина повернулася з кухні з Левадихою. Старенька дала мені напитися якогось відвару і звеліла Марині засвітити лампу. Вони плавали переді мною тінями.
— Дай мені дзеркало, — попросив я Марину. Вони перезирнулись, і Марина подала дзеркало. З нього мов крізь туман на мене глянули прозоро-сині очі. Вони були спокійні. Навскіс і впоперек буквою «М» над переніссям викарбувалися короткі гострі зморщечки. Дві продовгуваті зморшки обабіч рота, губи зіп'яті докупи, підборіддя розчленоване затіненою впадиною. Чоло високе, з півкруглими закутинами, спертими на рухливі борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: «Оце я». Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати.
Досвіта гарячка відпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, мені здавалося, що нічого не станеться, коли я встану. Марина розрізала конверт і подала мені віддрукований на машинці аркуш. Я кілька разів перечитав і поманив Марину.
— У валізі золоті крони. Однеси всі до Гривастюка.
— Що з тобою, Прокопику?
— Однеси. За те, що я поклав на бункері хату, на мене наклали контрибуцію.
— Яку?
— На, прочитай.
Вона стиснула плечима:
— Але ж я не вмію читати.