Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Пане Повсюдо, — звернувся до мене Криж. — Розкажіть же панові Мельникові, яких я дотримуюсь думок про все це.
— Слухати вас прикро, — сказав я. — Бачити гірко. Кепські у вас справи. Коли вже довелося зійтися під одним дахом, поживіть мовчки. Будьте по-сучасному ввічливі, потримайте свої переконання про себе. Я сумніваюсь, чи вони можуть що-небудь вирішити у цьому содомі.
Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не відповів на мої слова.
— Що переказати дружині? — спитав я Мельника;
— Щоб принесла їсти. Правда ж, сотнику?
Криж не відповів.
— Диво
— Усього найкращого!
Він, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й ліг.
— Здається, я заїхав дишлом у чужий тин, — зітхнув Криж нагорі. — Навіщо це мені? Та нехай собі. Був на світі божому колосок без зернини, чого за ним тужити? Не так, пане Повсюдо?
— Ми обидва чимало пережили, — сказав я. — Нам ліпше не наводити один одного на розум. Радитися — одна річ, повчати.- інша… Та мені пора. Я хотів у вас просити перепустки до Залісся.
— Ви збираєтесь до Залісся? Може, разом поїдемо?
— Тоді я завтра вранці прийду.
Повертаючись додому, я думав, що справді нема чого носом землю рити. Тут такого добра накували, що десять поколінь нащадків будуть уже готовеньке сортувати, і то правду важко буде визначити.
Перед світанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднішало. На дорозі матово світились калюжі. Глина розмокла і розповзалась під чобітьми. Сіре каламутне небо низько висіло над горами, засмоктуючи з долів пасма бродячих туманів.
Криж жадібно курив, висунувшись з вікна і струшуючи мізинцем попіл з цигарки.
— Як настрій, пане Повсюдо? — гукнув він, дивлячись, як я витираю чоботи. А в кімнаті спитав: — Похмелитися не бажаєте?
— Щось не кортить.
— А я вас очікую, щоб за компанію. Я уступив.
— За добрий настрій, пане Повсюдо! Це нині найважливіше. — Закусивши шматком хліба, він пильно подивився на мене. — Я не міг заснути. Усі нутрощі перевернув мені Мельник.
— Не беріть до серця.
— Ви — нейтральна смуга. — Криж похитав головою. — Та хай йому сто чортів, поїхали.
«Нейтральна смуга!.. Чи були колись зойки сильніші від терпіння?»
Баскі коні, розбризкуючи болото, шарпнули двоколку. Одкинувшись в глиб сидіння, я примружив очі і, як у дитинстві, дивився на спливаючі колом луги.
— Куріть, — Криж подав пушку з тютюном.
— Отут збігли мої дитячі роки, — сказав я.
— Я, знаєте, що робив у дитинстві? Фантазував на різні лади одну й ту саму історію: стаю невидимим і добираюсь до ласощів у поміщиці Золотницької (і прізвища в них як на підбір). Мала також поміщиця доньку. Ну, прищепилась, може, ще з маминим молоком настороженість проти багачів. Так я ту панянку лупцював, поки вона не просила в мене пощади і не закохувалась. Я ставав господарем фільварку і роздавав усе майно людям. Правда, й собі трохи лишав.
— У недолітків одне на умі. Я примушував бути добрими.
— А ви боялися? Мене років до сімнадцяти переслідували страхи. Спершу боявся темряви і мерців, потім — духів. Але спав завсіди сам, на горищі. Зціплював зуби і одбивався від видінь. Потім ледве зведешся, та побігаєш — забудеться втома. Так само
— У мене було інакше, — сказав я, побачивши, що він не збирається продовжувати. — Я все хотів сам зрозуміти, соромився питати в старших. Почую уривок якоїсь розмови — і домислюю, що далі. Незабаром я всіх вражав здогадливістю. І треба так статися, якась дурна тітка прохопилась при мені: «У Грушівці вмер п'ятирічний хлопчик. Такий уже розумник був!.. Чогось бог забирає до себе розумних дітей». Після цього й почалось. Я не хотів до бога. Мати похвалить: «Ти в мене розумник, синку», — я чекаю смерті. Днями і ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не хвалили. В селі захоплювались моїм батьком: «Боже! Як вам не страшно вилазити на ті височенні комини в ґуральнях?» Батько посміхався: «Я не боюсь смерті». Відтоді я придумував собі небезпечні випробування. Ходив по кризі, стрибав зі скель, забирався далеко в ліс. Словом, я кинув смерті виклик, і вона відступила… За чотири роки на фронті я бачив тисячі смертей, та я не тремтів: «Уб'ють чи не вб'ють?» Так-так, дитячий вік — це велика смуга в житті. Мої ось скритні. Чого?…
— Не знають, чому старші так дивно живуть, — сказав Криж, дивлячись кудись у порожнечу. Раптом він запропонував: — Називай мене. Прокопе, Ардатієм.- І журно додав: — Сумно ми, мабуть, виглядаємо. І всі, хто намагається зберегти в собі людину.
— Що ваша інформація сповіщає про Павлюка? — запитав я, думаючи про Миколу, у якого на всі випадки життя вистачає мірила.
Ардатій здивовано окинув мене очима:
— Ховається. — Помовчавши, сказав якось наче замріяно:- Павлюк — це не Мельник. Якби всі комуністи… Давай побалакаємо про щось інше.
Та до самого Залісся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було безлюдне, крамниці тупилися жовтими більмами віконниць. Під мурами сиділи з протягнутими руками інваліди — ще одне повоєнне нещастя. Ардатій сіпнув віжки, і коні пішли підтюпцем.
Біля костьолу ми повернули на торговицю. Під дзвінницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловік з набряклим обличчям і опухлими, відкритими до ліктів руками. Коли ми поминули його, він раптом кричав пронизливим, скрипучим голосом:
— Повсю-ууу-до! Гей!..
Ардатій нерішуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки і підступив до жебрака. Він дивився на мене блискучий нерухомими очима.
– Іван Крутій, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського. Львів…
Я закивав головою, не впізнаючи його, і доторкнувся до його м'якої, гарячої руки. Видно, він по-своєму розцінив моє замішання і зітхнув:
— Що ж! Іди. Тебе ждуть.
— Почекає,- сказав я.
— А я — бачиш?… — у Крутієвих очах виступили сльози. — Доживаю під мурами… Сухоти. Пенсії не дали… Став непотребом.