Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Я жив під бичем, тому не нарікаю. Але через нерозумність робив дурниці.
— Що, наприклад?
— Я не любив злих людей.
— Вони ліпшого не заслуговують.
— Е ні, їх треба ненавидіти. Одного разу я сів на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пішов уздорж колії, мене захопила ніч, я шкутильгав шпалами до світанку. Я сердився на залізничника, а це був негідник, якого мало задушити, як гниду. Адже він бачив, що я гімназист, що торбина моя порожня, а очі світяться від голоду. Я на нього сердився і оплакував
— Чи мені причулося, чи хтось стукає? — підвелась з канапи Марійка.
— Гримають.
— Якщо це поліція з перевіркою квартири — мені кінець.
— Відчиніть, Прокопе. Це або моя сусідка, або Зорянка. До мене більше ніхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звір, переминався біля дверей, не знаходячи ключа.
— Що там з тобою? — почувся жіночий голос. Я зітхнув і відімкнув двері.
— А! — сказала Мигельська, минаючи мене і прямуючи до кімнати.
— Ага, — відповів я, невдоволений її вторгненням. она озирнулась і криво посміхнулась. Я відповів тим самим, і юна поетеса, війнувши спідницею, лягла поперек канапи.
— Ти не сама, — звернулась вона до Марійки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла під хлопчика, щось хлопчаче було в усій будові її тіла.
— Це Прокіп, — сказала Марійка. — Та ви ж знайомі…
— Тебе давно не видно між людьми, — не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська. — Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.
— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.
— Слухай:
На могилу серед степу Впав серпанок, В шовк трави неворушкої Вповз душею…«Розійшлися круторогі по долині…» Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликів, але вона претендує на тон святих кобзарів-заступників і плете нікчемний пліт з вічних тіней. Вони шукають на Шевченкових стежках холодні яри і зарослі травою могили з єдиною метою — звернути на себе увагу.
…Боже, боже, Україно, Спів кайданів…— Не з тої ноти заспівала твоя муза, дівчино. Тобі б писати про зимові вечори і схилену тінь старої відданиці над рукоділлям. Та Марійка слухала уважно. Іноді, коли серце стужиться, досить сказати, що це вірш, а у вірші — згадати про смуток чи надію, і людина повертає на свою протоптану доріжку.
— Подобається?
— Гарно, Зорянко.
— А
— Я не все зрозумів, — сказав я.
Мигельська журно опустила очі: «Народе мій, для кого я стараюсь?!» Вона кілька хвилин мовчки виконувала цю коронну арію усіх двадцятилітніх геніїв, потім обмінялась з Марійкою усмішкою і стала розповідати міські новини.
— З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарівна людина, якби ти бачила!
— «Ще один месія, — подумав я. — Що в Йосипа можуть бути за спогади?»
— Привіз нам Ролланову «Декларацію незалежності духу» Я з такою насолодою читала цю річ, що описати той не можу. Як він страшно змальовує плутократію! Повсюда-Завадович розказує, що декларація покорила серця, на неї відгукнулися найвидатніші люди Європи. Іншим разом я тобі принесу копію. Це, якщо ти читала «Клерамбо», Аженорів гімн, гімн вільного сумління. Я не сумніваюсь, що декларація полонить галицьку інтелігенцію.
— Ви, Прокопе, читали «Клерамбо»? — запитала Марійка. — Я маю цю книжку.
— Я її в окопах читав, — відповів я.- 3 того часу я вирішив нікому не говорити, що вчився в гімназії.
Широкий рот поетеси розтягнула посмішка. Вона дивилася мені в вічі, і погляд її казав: «Як ти смієш тут сидіти?»
— Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду? — запитав я Мигельську.
— Так, — сказала вона недбало. — Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прізвища, і я відповів:
— Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовір'ям. Я вирішив помститись Вийнявши свої австрійські документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марійці. — Кого ж він згадує у своїх мемуарах? — запитав я.
— До речі, один його спогад — про ваші Колоброди.
— Йосип ще у Львові?
— Цього не знаю. Його збиралися повезти в повіти. — Тепер поетеса не минала мене очима. — А ви скритний, Прокопе.
— Змушений, я шпигую.
— За ким? — усміхнулась вона, готова повірити.
— За долею.
— О, за своєю, мабуть, нецікаво. — Вона поправила спідничку на колінах і, зустрівшись зі мною поглядом, опустила очі.
— Помиляєтесь. Оце мушу наймати спільників, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повія.
— Ти маєш веселого гостя, — звернулась Мигельська до Марійки, — відпустила б трохи до мене.
«Тобі поголодувати не завадило б», — подумав я.
— Я вашої дружби не порушу, — додала поетеса. — Я тільки хотіла б навчити Прокопа розуміти поезію.
— Це ти його розвеселила, — відповіла Марійка. — Досі він сидів задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. І вже його нікому не віддам.
Вони таємниче перезирнулися.
— Не віддавати, Прокопе? — запитала Марійка.
— Я можу швидко зіпсуватися.
— Не допущу. Тоді я собі перестала б вірити. А чого ви, Прокопе, сказали, що після Ролланового роману вирішили не признаватися, що вчилися в гімназії?
— Щоб усі знали, що я слюсар. Мені не подобалося бути без голови і без ніг.