Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Яка?
— Ти станеш до влади.
— Лягай спати, ти мені набрид.
— Я виспався, Миколику. Ти думаєш — ми?… Я її навіть не цілував.
— А мені байдуже.
— Ти — як римо-католицький священик.
— На роботу не йдеш?
— Ні, в мене сьогодні свято.
— То пройдися містом.
— Запиши до протоколу моє прізвище. Колись будуть розкопувати архіви і дізнаються, що був такий Повсюда. Пам'ятаєш, у гоголівському «Ревізорі»…
— Не перешкоджай, Прокопику.
— Візьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову.
— Про що?
— На будь-яку тему.
Микола закурив цигарку.
— Як ти вважаєш, — звернувся він, — на яких правах Компартія Галичини повинна входити до Компартії Польщі?
— Щоб не ділити ідеалів — розділимо посади!
— Не жартуй, питання принципове.
— Ваша партія представляє націю чи клас?
— Пролетаріат.
— А наші безробітні на яких правах входять до складу польського пролетаріату?… Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде далі, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звідси танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому є визискувачі, Але ж у кожному класі є спекулянти того самого гатунку.
— Мене звинувачують в сепаратизмі. Знаєш, чим це пахне?
— Видушать і вас, і нас, але залишаться архіви. Запиши все-таки моє прізвище.
— Мені не вистачає терпіння з тобою розмовляти.
— Закохайся.
Він сплюнув і нахилився над аркушем. Я тільки тепер побачив, як він подався за останні дні: Зчорнів, під очима набухли синці, щоки обвисли, як у старого.
— Національне питання і при соціалізмі залишиться проблемою, якщо його перескочити. Ви поставите перед ним на коліна…
— Поговоримо згодом, — перебив Микола.
— У мене, наприклад, нема того почуття людської гідності, яке мислиться за комунізму, — провадив я далі. — Не красти ж його. Я його поступово надбаю, стаючи громадянином, довіряючись людям.
— Мені зараз іти, Прокопику, а я ще нічого не зробив.
— Працюй, біс з тобою!
Я вийшов на вулицю. Мені треба було конче відверто поговорити з Павлюком. Про виробниче колесо на зміненій осі, про те, що здібності — не криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примітивними смаками, і про дещо інше. Та дідько знає, що таке. Колись Микола був приступніший. Часом я його, як і сьогодні, навмисна розпалював усякими запереченнями, викликаючи на відвертість, але тоді він був більш уважний до мене.
Я піднявся на Замкову гору, запущеною доріжкою в парку пішов у бік товарної станції і, вибравши незахищену від сонця галявину, розпростерся в траві. Тільки я ліг, зашелестіла трава і просто на мене вибігло руде цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило крок, ще крок і, посміливішавши, лизнуло мені руку.
— А дім у тебе є? — запитав я. Цуценя знову лизнуло мені руку і закрутило тоненьким арканом хвостика.
Я пошукав у кишенях, та, крім газети й тютюну, в них нічого не було. Я одірвав шматок газети на цигарку, відскубнув зайвину. Цуценя вирішило, що я почастував його смужечкою паперу, взяло її до рота, потім, відвернувшись, непомітно випустило в траву. Я вдав, що нічого не бачив, чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись біля мене, мій новий знайомий почав діловито поклацувати зубами,
— Ти артист, — сказав я.
Цуценя підстрибнуло з радості.
Коли я повернувся до міста, вулиці були заповнені солдатами. Солдати в повному лаштунку стікалися на Городецьку, котили гармати, везли скрині з амуніцією, впираючись руками в затильники підвід, вйокаючи і ляскаючи батогами. Невже покидають Львів? Я ж не забрав грошей за два тижні. В людини є якесь таємне почуття, яке завжди противиться істині, якщо істина може зупинити її в дорозі. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до казарм. Дорогою я думав, що цей бог геній, причому один з найменш шкідливих. То добре, що люди потерпають за своє завтра. Завдяки цьому вони забувають, що смертні. Не думають про прийдешнє тільки тирани. Творячи смерть, вони бояться лише смерті.
В казармах уже було порожньо. Посеред подвір'я ще стояла, запряжена парою коней, похідна кухня, і Адам звалював у котли начиння.
— Куди ви?
Адам махнув рукою на схід, витер піт.
— З вами не розплатилися? Полковник ще вчора виїхав. Полк веде начальник штабу. Червоні прорвали фронт нами затуляють дірку.
— Всі виступають?
— Залишається поліцейський батальйон.
Адам вийняв з кишені ключі від складу.
— Там я закинув для вас трохи хліба. Я забрав мішок і попрощався з Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замішався в один з гуртків.
— Найдовше за тиждень будуть у Львові,- почув я. Це сказав мордатий, з банькатими очима панок. Він за кожним словом пританцьовував:
— Де вкажуться — вирізають населення, — говорив він весело, ніби йшлося про циганський цирк. — Ущент вирізають. Мені розповідав утікач. Казав, що дівчат і молодих жінок ґвалтують, відтак заколюють штиками. А дітей ловлять і відправляють у Сибір, де мають комуністичнії школи.
— Бреши! — гукнув я.
Всі, мов по команді, повернули до мене обличчя.
— Я сам з-під Житомира. Червоні, в яке село вступають, роздають землю. — Я описав рукою коло, і навколо зітхнули. — Правда, поляки б'ються як скажені. Деякі села, де є розумний чоловік, щоб дати слушну пораду, йдуть на поляків з косами. На святе діло піднімаються, бо поляки наміряються знищити місцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити поліцейський батальйон та не дати полякам зайти до міста.
— А що? Правду чоловік мовить.
— Та й зброї — гатку гатити.
— А що тих поліцаїв тлумити! Кілька пострілів — і розбіжаться без штанів.
— Слухайте, слухайте, — отямився мордатий і затанцював. — Що хлоп проти воєнної сили? Муха. Муха, кажу. і ти, чоловіче, не підбурюй, ти, видко, посланий тими, що людей вирізають.
— А тебе Варшава найняла лякати? — крикнув я, бо навколо загомоніли.
Мордатий проштовхнувся до мене і, схопивши за вилоги, загримів:
— Ти куплений! Бачу по твоїх жовтих сибірських очах, по тому, як ти подзвонюєш кістками, що ти звідти. Відповідай!
Він щосили затряс мною, але всі раптом подалися до, іншого гуртка. Побачивши, що залишився сам на сам зі мною, агітатор чкурнув за слухачами.