Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
Микола не повернувся до нас, а його редакцію розгромили.
Олекса знову привів свого гидкого Невечора.
— Ну, Павлюк сьогодні прославився, — сказав він зловтішно…
— Що він вчинив?
— Львів од імені нації проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк нагло відважився зробити це від імені пройдисвітів.
— Хто забрав професорові нотатки?
— Вони в надійному місці, можеш не турбуватися, — відповів Олекса. — Не вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота, я їх знаю.
— Темні ходять за поводирями, — сказав я.
— Не збагну: ти їх захищаєш?
— Все це так зненацька…
Я
Газети вийшли з суперечливими повідомленнями. Одні стверджували, що похорон справила комуністична організація, інші — що професора врятовано від наруги і заслуга в цьому прогресивних кіл міста. Ці, інші, нападали на Павлюкових товаришів, заявляючи, що це група аристократів-платоністів, яка намагалась поставити робочих людей поза своїм комунізмом. Статті були перепаскуджені архінауковими термінами. Можна було співати полонез Огінського, бо коли офіційна зграя вдається до словоблуду, добра не буде.
Невечір охав, мовляв, похорон увійде в історію. Він наступав Олексі на п'яти і настирливо гудів, як джміль.
Мені стало до болю одиноко, і відпала охота думати, куди все це заведе. Так зі мною трапилося позаторік після реквізиції. Навіщо мозолити розум, коли це не має ліпшої перспективи, як стати годиною смутку. Людство в тупику.
— Щось мені тут маркітно, — сказав я. — Ви знаєте, пане Невечір, що Кривов'яз умер на тому місці, де ви лежите?
Невечір недовірливо подивився на мене і перевів погляд на Олексу.
— Небіжчик трохи з нами підночовував, відтак його забрали.
— Того-то мені чогось неспокійно, — промовив Невечір.- І вчора не міг заснути. Олекса вже задрімав, а я городжу про се про те, аби відрадніше.
— Я в духів не вірю, — сказав я — Але…
Невечір сів.
— Може, пане Олексо, перейдемо на вчорашнє місце?
— Павлюк зачинив відсік, — відказав Чорнота.
— Корняктів льох — щасливіше місце, — сказав я.
— Нам не треба було перебиратися, — погодився Олекса. Зі стелі зашелестів струмок сміття. Невечір скосив очі.
— Ви надовго до Львова? — запитав я.
— Лишень навідатися до родича — лежить у військовому лазареті.
— Надивились тутешньої дивини…
Невечір звів брови. Помовчавши, він згадав якусь історію.
— Якось я повіз до млина. Було завізно, але повертатися не схотів. Мельники відіслали мене спати до хатчини з вікном на потоки. Ліг я на дощану канапу, та сон не береться. Питаю себе: «Чому мельники не показуються?» І згадав, що вони посміхалися, коли відчиняли хатчину. Було ще не пізно, я викурив кілька цигарок, повернувся лицем до стіни і заснув. Коли чую вночі, хтось наче всівся на мені верхи. Я сюди, я туди, а воно сидить. О, вірите чи ні, сиділо добру годину. Я задерев'янів під ним. Тут мене осінило зробити хрест. Тільки-но я в душі перехрестився, як щось заплескало в долоні. Плескіт ніби віддаляється, і щось скиглить. Нарешті, затихло. Гірське безгоміння. Я ледве випростав руки. Зовсім не чую тіла. Очуняв, виходжу на млин — тихо. Підходжу до того місця, де вага стоїть, аби виглянути у вікно, чи не розвидняється, а від мене щось шасть убік гандрабатою тінню і гур-гур кудись за коші. Думаю, не жарт. Спускаюсь назад на перший поверх, добираюсь до дверей, за защіпку — і ходу. Ій-богу, до світанку сидів у берегах. Вранці мельники розповідають, що вночі щось два рази їм скидало заставку і зупиняло млин. Більше вони не посміли виходити
Зі стелі знов упала грудочка гіпсу. Вона ледве стукнула, та Невечір здригнувся, як від вибуху.
Коли повернувся Грушевич з Павлом, я уже спав. Грушевич поторгав мене.
— Підемо до Корнякта, — сказав він. — Це нещасливе місце.
Я посміхнувся в душі й пошкодував, що не чув, про що вони до цього говорили.
— Пане Грушевич, — сказав я, беручи лікаря під лікоть. — Я до Миколиної друкарні доклав свого здоров'я… Збережемо її в таємниці. Дасть бог, ми ще вашу книжку випустимо. І хлопців попередьте…
— Гай, гай, пане Повсюдо, — розчулено мовив він. «Розбийся, серце, бо язик закутий!..»
Про Миколу не було ні слуху ні духу. З допомогою Покутського я одразу після розмови з Грушевичем перевіз устаткування друкарні до його тісненького, але надійнішого льоху. Після цього в Корняктовому льоху не показувався.
Друкарня мені була ні до чого. Але життя повернулось так, що вона знадобилась.
Якось я ішов Городецькою, проклинаючи цю найдовшу і найнезатишнішу в місті вулицю — причину нервових розладів і жиляків на ногах. Переді мною мелькнуло знайоме обличчя. Я ніяк не міг повірити: Богдан Онук, тільки такий в три погибелі скручений, що я не йняв віри.
— Повсюдо! — скрикнув Онук.
Ми тричі поцілувалися. Богдан схвильовано витирав з чола піт і дивився на смуги бруду на хустинці.
— Виходить, ти у Львові, Повсюдо. А за тобою попитують, ой, попитують. Марину тягають у повіт, бо похвалилась, що має від тебе гроші. Бідна, з неї вже нічого нема. Як трісочка. Я німо простогнав і заховав очі.
— Проценти в тебе ростуть. Суд подав тебе на розшук. Зміни прізвище, поки не пізно, і не показуйся в Колобродах, бо зогнити тобі в каторгах. Невеселі вісті привіз? — запитав він. — Я оце йду і думаю, що нема тобі де сховатися, крім Львова. Тільки-но подумав — ти… А не дуже змінився. Хіба блідіший. Маєш роботу?
— Тимчасова.
— Я витребував папери за море.
— Тікаєш?
— Та зі мною півсела! Гордій, Молотковський, Герасимчук, Клин Осадчук, Федір Лисюк — півсела.
— Круто жити?
— Нема порятунку. Наїхало польських колоністів, а ми всі в боргах через податки — ти знаєш, урожаю не було, — то пишемось за море напропалу. Скоро Колоброди стануть Колобжодами.
— Довго будете у Львові?
— Завтра ще одна комісія.
— Я підійду ввечері на станцію.
– І не пробуй. Люди тепер такі, що хтось заробить на твоїй голові. А Марина геть приспала, — повернувся він до мого найлютішого болю. — Чи воно часом не сухоти надибали. Так-то воно життя мається.
— Червоні до вас не дійшли?
— Чекали з дня на день, але поляки дістали підкріплення і потиснули їх за Збруч. Підкріплення з Франції мали. Кажуть, між червоними багато наших хлопців… То ти у Львові…
— Будеш писати з дороги, згадай, що мене бачив. Лиш не кажи де. Нехай перекажуть Марині. Я писати не можу. Знайдуть за штемпелем. Тепер легко: оголосять у газетах, пообіцяють винагороду — і в руках.
— Та що я, не розумію, Повсюдо! Ой, як же ми надибалися?! — Він сплеснув долонями. — Кажи, що не від бога! Все, Повсюдо, від бога. І нещастя наше від бога Ну, мені йти.