Людина-амфібія
Шрифт:
Йому хотілось показати свою нову підводну оселю хоч би одній живій істоті. “Лідінг!” — згадав Іхтіандр дельфіна. Іхтіандр узяв виту черепашку, виринув на поверхню і засурмив. Незабаром залунало знайоме пирхання — дельфін завжди плавав поблизу затоки.
Коли дельфін підплив, Іхтіандр ласкаво обняв його і сказав:
— Ходімо до мене, Лідінгу, я покажу тобі нову кімнату. Ти ніколи не бачив стола і китайських ваз.
І, пірнувши у воду, Іхтіандр наказав дельфінові плисти слідом за собою.
Проте дельфін, як виявилося, був дуже неспокійний гість. Великий і неповороткий, він так збурив воду
“Який ти незграбний!” — подумав Іхтіандр про свого друга, пересуваючи стіл в глиб грота і піднімаючи вази.
І, обнявши дельфіна, Іхтіандр сказав:
— Залишайся, Лідінгу, тут, зі мною!
Та незабаром дельфін почав стріпувати головою і непокоїтись. Він не міг довго лишатися під водою. Йому потрібне було повітря. І, змахнувши плавцями, дельфін виплив з грота і виринув на поверхню.
“Навіть Лідінг не може жити зі мною під водою, — журливо подумав Іхтіандр, залишившись на самоті. — Лише риби. Але ж вони дурні й полохливі…”
І він ліг на своє кам’яне ложе. Сонце зайшло. У гроті стало темно. Легеньке коливання води заколисувало Іхтіандра. Стомлений хвилюванням дня і роботою, Іхтіандр почав дрімати.
НОВИЙ ДРУГ
Ольсен сидів на великому баркасі і дивився через борт у воду. Сонце тільки-но викотилося з-за обрію і косим промінням пронизувало до самого дна прозору воду невеличкої бухти. Кілька індіанців плазували по білому піщаному дну. Час від часу вони виринали на поверхню, щоб віддихатися, і знову поринали у воду. Ольсен уважно стежив за ловцями. Хоч була рання пора, сонце вже добре припікало. “А чому б і мені трохи не освіжитися — не пірнути якийсь раз?” — подумав він, швидко роздягнувся і стрибнув у воду. Ольсен ніколи раніше не пірнав, але це йому сподобалося; він переконався, що може пробути під водою довше, ніж звиклі до цього індіанці. Ольсен приєднався до ловців і незабаром захопився цією новою для нього роботою.
Пірнувши втретє, він помітив, як двоє індіанців, що стояли навколішки на дні, несподівано скочили на ноги і виринули на поверхню так швидко, немовби їх переслідувала акула або пила-риба. Ольсен озирнувся. До нього швидко підпливала якась дивна істота, напівлюдина-напівжаба, з сріблястою лускою, величезними виряченими очима і жаб’ячими лапами. Вона по-жаб’ячому закидала лапами і дужими рухами посувалася вперед.
Перш ніж встиг Ольсен підвестися з колін, чудовисько було вже біля нього і вхопило його руку своєю жаб’ячою лапою. Переляканий Ольсен все ж помітив, що ця істота мала гарне людське обличчя, тільки вирячені, блискучі очі спотворювали його. Ця дивна істота, забувши, що вона під водою, почала гаряче про щось говорити. Слів Ольсен не міг розчути. Він бачив лише, як ворушилися губи. Дивовижна істота міцно тримала двома лапами Ольсенову руку. Сильним рухом ніг Ольсен відштовхнувся од
— Слухайте, Ольсене, мені треба поговорити з вами про Гуттієре.
Ці слова здивували Ольсена не менше, ніж зустріч під водою Ольсен був людиною хороброю і голову мав розумну. Якщо невідома істота знає його ім’я і Гуттієре, — значить, це людина, а не потвора.
— Я вас слухаю, — відповів Ольсен.
Іхтіандр видерся на баркас, сів на носі, підібгавши під себе ноги і схрестивши на грудях лапи.
“Окуляри!” — подумав Ольсен, уважно роздивляючись блискучі, опуклі очі невідомого.
— Моє ім’я Іхтіандр. Одного разу я добув вам намисто з морського дна.
— Але ж тоді у вас були людські очі і руки.
Іхтіандр посміхнувся і потряс своїми жаб’ячими лапами.
— Їх можна знімати, — коротко відповів він.
— Я так і думав.
Індіанці з цікавістю стежили з-за прибережних скель за цією дивною розмовою, хоча слів вони і не чули.
— Ви любите Гуттієре? — запитав, помовчавши, Іхтіандр.
— Так, я люблю Гуттієре, — просто відповів Ольсен.
Іхтіандр тяжко зітхнув.
— І вона вас любить?
— І вона мене любить.
— Але ж вона любить мене.
— То вже її справа.
— Як то її справа. Вона ж ваша наречена.
На обличчі в Ольсена з’явився вираз подиву, але хлопець так само спокійно відповів:
— Ні, вона не моя наречена.
— Ви брешете! — спалахнув Іхтіандр. — Я сам чув, як смаглявий чоловік на коні казав, що вона наречена…
— Моя?
Іхтіандр зніяковів. Ні, смаглявий чоловік не казав, Що Гуттієре наречена Ольсена. Але ж не може бути молода дівчина нареченою цього смаглявого, такого старого і неприємного. Хіба так буває? Смаглявий, мабуть, її родич… Іхтіандр вирішив розпитати про все інакше.
— А що ви тут робили? Шукали перли?
— Правду кажучи, мені не до вподоби ваш допит, — похмуро відповів Ольсен. — І коли б я не знав дечого про вас від Гуттієре, я скинув би вас з баркаса, і на тому розмова скінчилася б. Не хапайтеся за вашого ножа. Я можу розбити вам голову веслом, перш ніж ви підведетеся. Та я не вважаю за потрібне приховувати від вас, що я справді шукав тут перли.
— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?
Ольсен кивнув головою.
Іхтіандр тріумфував.
— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.
— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.
— Ви так любите перли?
— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.
— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.