Людина біжить над прірвою

Багряний Іван Павлович

Дорога звертала все лівіше й ішла понад лісом, але Максим пішов просто в ліс по цілині. Сніг був досить глибокий, але нічого. Ззаду в садках, чути було, стояв гомін, а нижче — там, на шосе, стояв клекіт. То гула й гула далі лавина, що тим шосе котилася. Здалеку можна було легко розрізняти окремі звуки, впізнаючи виразно, який від чого походив. Максим постояв, як вовк, послухав і, відсапнувшись, пішов далі по глибокому снігу. Скоро надибав чийсь слід, що тягся в протилежному напрямку, вступив у нього й так пішов у глиб лісу — туди, звідки хтось недавно пройшов, лишивши такий добрий слід. Ним було куди легше йти, ніж цілиною.

Вже піт заливав Максимові спину й очі, вже вичерпувалися остаточно сили

й усе пливло в очах, перевертаючись шкереберть, а він усе йшов і йшов. Зачіпав жменею сніг на ходу й клав його в уста — гасив спрагу і йшов, уже заточуючись. Точнісінько так, як загнаний мисливцями олень, що вже хропе від безсилля й широко розкритою пащею хапає сніг на бігу.

І раптом зупинився… Десь попереду чувся такий самий шум і гомін, як і позаду, і такий же самий шум і гомін був десь ліворуч. З правого боку було тихо, але там був степ, про це Максим добре знав, та й шлях його не туди стелився, а стелився він уперед і ліворуч, ось цим лісом. Але, судячи з гомону, той шлях було перерізано. Порскали й голосно іржали коні, лементували люди, гули й гриміли машини… Чи то, може, там розгалузились дороги й розгалузились колони?! Чи, може, там у лісі війська окопуються для бою? Чи?..

Максим постояв, послухав. А тоді ліг просто на сніг. Довго й пильно роздивлявся на всі боки — чи нікого немає ніде, чи ніхто не бачив його?..

Нікого.

Тоді Максим утоптав у снігу глибоке лігво і влігся міцно. М'який і липучий сніг утрамбувався добре, і лігво вийшло затишне, глибоке й зручне. І тепле… З півночі біля лігва стояла товстелезна береза, з півдня просто в лігво дивилося сонце й сипало в лице Максимові гарячим приском. Було таки справді тепло, навіть трохи й гаряче на сонці. Правда, трохи трясла пропасниця, але то нічого…

Заплющивши очі, Максим лежав і слухав, як гули десь шляхи з трьох сторін. Потім почало здаватись, що те все гуло тільки в його голові, у вухах. Він задрімав. А може, й не задрімав, а просто лежав і марив… Так, бувало, колись він маленьким у гарячці, перестудившися, залізе на піч і лежить… І так було приємно-приємно: гаряча голова аж гула від дивних картин, що пропливали в ній, і чого-чого тільки не відбувалося з ним, — він жив тоді в іншому, казковому, химерному світі, що повставав у його збудженій уяві.

А сонце моргало довгими-довгими віями, торкаючись ними до його обличчя. Воно випромінювало тепло, стоячи на варті над людиною, закопаною в сніг, — над людиною, що ніяк не хотіла вмирати.

Максим прокинувся від несподіваного струсу і розплющив очі. Просто на нього згори сипалося гілляччя з розчахнутої набоєм берези, осторонь осідав на землю стовп тяжкого диму, землі й снігу від вибуху, що тільки що гримнув десь зовсім близько. За цим набоєм пролетів другий, третій… Ліс тріщав, кромсаний череп'ям гарматнів з усіх боків. Максим зіщулився і влип ще міцніше в своє лігво. То нічого, що сніг уже добре розтав під ним, утворивши калюжу, і він підпливав водою. Він тільки трохи посунувся вбік, втискаючись у свіжий сніг і не підводячись ані на цаль. Лісом-бо йшов, кружляв несамовито вогненний смерч.

Було ясно, що цей ліс опинився на лінії фронту, що встановився десь тут, поки Максим спав. Фронт був десь спереду від нього. З правого боку від Максима й від шосе, тобто — з протилежного до Грайворона боку, била артилерія, — її набої перелітали з виттям над головою, неслися десь туди, за Грайворон, і там розривалися. З-поміж клекоту звичайних гармат і мінометів виразно чувся такий знайомий Максимові, зловісний хуркіт «катюш», — батарея їх стояла десь, певно, зовсім близько. А десь із-за Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи ті «катюші», била сюди тяжка артилерія німецька. Це її набої так немилосердно чухрали ліс. Спереду ж, десь там, де недавно

чувся гомін людей і гуркіт машин, розливався морем клекіт скорострілів — станкових кулеметів і ручних автоматів. Цей клекіт то стихав, то спалахував дужче.

Перекочувався то ліворуч, то праворуч, то туди, звідки Максим прийшов, обходячи вже ліс півколом.

Це тривало досить довго. Потім артилерія перестала бити, але натомість клекіт скорострілів усе сильнішав. Максим лежав, підпливши водою, і помалу його огортав відчай, тупий відчай. Але потім його почала опановувати апатія. Нерви тупіли й переставали реагувати від надмірного напруження, піддаючись відчуттю явного безвихіддя й усвідомлюваної безвиглядности. Також давала себе знати пропасниця, витворюючи стан фізичної й душевної прострації.

Це був стан уже близький до тріюмфу зневіри й скепсису, породжених безсиллям. Той стан, коли серце й розум уже не далекі від того, щоб пристати на думку, що все марно, що вже однак усьому край. Лишилося тільки встати й піти назустріч неминучому, рокованому. Але в Максима й на те не було сил. Він лежав і, закривши очі, марив. Далебі, він уже дубів. Потроху навіть немовби глух, не чуючи вже ні стрілянини, ні вибухів, — вони не доходили до свідомости. Апатія. Не було сил навіть заплакати, хоч хотілося б заплакати по-дитячому й так зійти геть сльозами в цей сніг, у сиру мерзлу землю. Та під повіками було сухо й гаряче, як під розпеченими заслінками. Перед тим, як Максим закрив повіки, він бачив сонце, і те сонце ще й тепер стояло в очах, під тими повіками. Але не було сили перевірити, чи воно ще стояло й у небі. Максим лежав у забутті, а свідомість його відзначала, що він, хоч і не міг зійти в землю сльозами, проте зіходив туди снагою, зіходив по краплині; снага та просочувалася з серця крізь мокру одежу в сніг і глибше, глибше в землю. І з кожною втраченою краплиною все щільніше злипалися повіки. Кілька разів його ще ледве жевріюча воля мляво намагалася піднести тіло — «Вставай!» «Вставай!» — але марно. І почала та воля остаточно погасати…

І ось тоді хтось у ньому збунтувався й почав помалу підводитись. Хтось страшний і чужий у нім і ніби й не чужий. Упертий, затятий, зціпивши зуби, він помалу підвівся на весь зріст і став перед його розпластаним долі тілом. І стало вже ніби їх двоє, — Максим чітко відчув, як його душа роздвоїлася і стало їх двоє. Один лежав безсило й збайдужіло, а другий звівся й закипів гнівом:

«Вставай!»

Не встає.

І заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшної люті:

«Вставай! Вставай, кажу!..»

Не встає. Тоді він почав несамовито бити ногами лежачого й почав топтатись по його безвольному, нікчемному, розпластаному тілі:

«Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчірка… Стерво… Вставай!..»

І кипів, і клекотав…

Це не було видіння, це був спогад про те, що вже раз було! Це було давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два юнаки, що ходили в Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами, спустошеними руїною й голодом. І похворіли вдвох, бо з голоду наїлися в Опішні зелених слив. Хворі, голодні, виснажені, з набряклими й підбитими ногами, вони вже не могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотіли жити. Мусили. І вже ж було й не далеко. Ось пройшли Більське, ще трохи — і вони будуть урятовані, бо дійдуть до того села й до того двору, де є люди, свої люди, що не дадуть їм загинути. Та Петро, друг його вірний, вже не мав сили йти. Цілком не міг іти. Завечоріло, і швидко надходила ніч, а він не міг іти. Ліг на землю, на сухий і твердий, як черепок, спалений шлях, розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсім уже був при смерті. А ніч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа, тверда, колюча. І безлюддя, безлюддя… Максим плакав, Максим благав друга, сам ледве тримаючись на ногах: