Людина біжить над прірвою

Багряний Іван Павлович

А офіцер і салдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь «велику рябу», саме виходячи з тих міркувань, що та «риба» говорила по-українському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають… Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинім ще раз Максима й запитав:

— Чи не якимсь начальником поліції був?! Га?!

— Я, брат, більшим начальником був, — відповів глумливо Максим. — Я орденоносцем був! У Сталіна.

— Гм… Блюхер он теж орденоносцем був у Сталіна, — буркнув офіцер. — А от — як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно.

Ану, марш!!.

І вони його вели крізь туман, десь туди, де знаходилось оте «там». Та дедалі офіцер і салдат усе більше нервувалися. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але їхній бранець не міг. Видно було й їм, що не міг. І офіцер несамовитів, кипів, кусав губи, озираючись тривожно назад і по боках, дослухаючись у тумані. Максим бачив, що його охоронники проймалися все більше злістю, і думав:

«От набридне їм вести такий „трофей“, і вони візьмуть та й пристрелять. І все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, то ще й похвалить…»

І ця ймовірність ставала все більш реальною. Та ось ліворуч у тумані з'явилась хата й двір і ще хата й двір.

— Стой! — скомандував офіцер.

Стали. Офіцер із салдатом підійшли до двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися на пальці, заглядаючи через паркан та роздивляючись, що там було в дворі. Потім салдат зайшов у двір, а офіцер командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи… Максим зробив мляво крок уперед… Як добре, що він босий! Не чути ні тупання, ні човгання. Ще один крок… Ще один… Озирнувся — за туманом нічого не видно. Тоді він, скільки духу, чкурнув ліворуч! У чийсь двір! У садок… І канув у тумані, як шаг у воді.

«Ідіть собі, хлопці, самі з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Ні, ні!»

Намагаючись не збитися, Максим садками піднявся нагору й пірнув знову в той ліс, де його двічі вже спіткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований ліс. Але він, Максим, однак не мав на вибір нічого ліпшого. Та й не вірив він ні в які «чари», ні в яку містику.

І знову почувся той гомін, що його він уже чув раніше попереду, — десь там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомін? І де саме він? Добре, він піде на той гомін.

Посуваючись від дерева до дерева, Максим ішов на той гомін, ішов на південь, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з відкритими очима, раз її уже не можна було обминути.

А як гомін був уже зовсім близько, Максим ліг на черево й поповз ще трохи. А тоді влігся під кущами й так лежав на снігу — під рясними й низькими кущами глоду, напружуючи зір. Але за туманом нічого не бачив. Та зате добре чув. Слух його, натренований, як у дикої істоти, й напружений до останнього ступеня, чітко вже розрізняв у тому звуковому хаосі окремі звуки. Виразно чув людський кашель і шмаркання, хропіння й фуркання коней, скрип полозків, матюки на різні голоси, окремі слова команди і навіть слова розмови. То були військові, якась частина, чи що. Вони не рухалися, а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?

Максим проповз іще трохи й знову заліг під кущем. Туман теж уже зрушив і почав котитися під натиском ранкового вітерцю. Він клубочизся, йшов то густішими, то рідшими хмарами по землі, починаючи вже рожевіти від сонця. Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами проміння, сліпуче освітивши площу перед Максимом, і Максим мало не скрикнув — просто перед ним, ось тут зразу, спочатку замерехтіли автомати й манерки, карабіни й рушниці

«ПеТеЕр» та багато різної іншої зброї, а тоді вже зарябіли салдати й цивільні, що всю ту блискітливу зброю тримали на ременях за плечима чи носили в руках. Уся лісова дорога, що стелилася перед Максимом, захрясла тими солдатами й цивільними, підводами, хурами на санях і на возах, кіньми, коровами… Максим улип ще дужче в сніг під густими кущами й намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе.

«Міліція й війська НКВД», — відзначив Максим, розглядаючи салдатів і цивільних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи награбовані манатки, і тепер ось застрягли тут на цій лісовій засніженій дорозі. Понад дорогою стояли розбиті машини, з чого видно було, що тут проходили недавно й інші війська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи ліс упоперек, зв'язувала якісь дві великі шляхові магістралі, які йшли обабіч лісового пасма. З окремих чорних, поритих плям і розкиданих навколо них порожніх скринь із-під набоїв, як також із безлічі порожніх артилерійських гільз, видно було, що нещодавно на цій дорозі стояли батерії… Ну, а тепер стоять інші, теж «батерії»: хури, наладовані геть, як скирти, якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з борошном, стільцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зі стилю мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухів із борошном звисали головами й ногами різані корови й свині, а живі стояли тут же, поприпинані ззаду.

«Нічого собі військо!»

Салдати й озброєні цивільні не жаліли ані пужалн, ані чужих коней, періщачи нещасні тварини по чім попало, витягаючи ті всі свої вози поодинці з глибокого, розмішаного з багном снігу під гору, випрягаючи коней з одних хур і припрягаючи їх до інших, цугом. При тій роботі вони всі тривожно позирали назад і вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись… І, мабуть би, давно всі вони кинулися було б урозтіч, та жадібність не пускала, тримаючи їх прип'ятими до тих мішків цукру, бодень із салом, різаних корів і свиней.

«Що ж робити?» Валка була дуже довга, й Максим не мав надії обійти її так просто ані зліва, ані справа (та зліва він взагалі не міг обходити, бо там було шосе, а за ним рівнина). Ба, він взагалі не мав права ворухнутися. Гаразд. Так лежати!

І він лежав і чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надибає. «Це гірше, ніж фронт. Ба, та це ж і є фронт! Справжній фронт тих-таки самих рафінованих грабіжників і вбивць. Господи! Та це ж вони весь світ так переснували, різні лише за кольорами уніформ, і немає надії, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!..»

Максим лежав, і його душу помалу огортав тупий відчай. Невже ж він не пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами світ?! Та що там світ! Хоч би вибратися хоч із цього ось лісу! Невже ж він не вибереться з нього живий, із цього зачарованого кола?! Може ж, там далі просторіше…

Туман перекочувався хвилями, то густішаючи, то рідшаючи. Але ж настане хвилина, коли туман взагалі зникне, розтане, підійметься вгору. І він тоді опиниться з «ними» ось віч-на-віч, бо це ж ніяка схованка — це місце, де він лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її треба за всяку ціну перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсіється туман, або налетять літаки й ця вся орда розпорошиться по лісу, або ж, іще гірше, як на неї нападе інша орда — та, що в голубих мундирах… Цього останнього, здається, й сподівалися всі ті, що бабралися на шляху з награбованим добром.