Людина, що знайшла своє обличчя
Шрифт:
— Що з вами, Георгію? — вперше назвала мене Нора на ім’я.
Я раптом схопив її, підняв і закружляв по площадці.
— Божевільний! Пустіть мене і розкажіть, в чому справа.
— Ух, слухайте! Все чудово. Я одержав звістку по радіо. Нікола живий! Він одніс мого листа за призначенням. Ми повинні чекати — скоро настануть події. Взяте в полон повітря незабаром буде звільнене! І тоді ми з вами злетимо в повітря! Але це нічого. Постараємося втекти в останню хвилину, коли над нами заширяють бомбовози. О, це буде прекрасний день!
— Георгію, невже це правда? — вигукнула
Її радість була не менша, ніж моя. Проте незабаром сяюче обличчя дівчини засмутилось. Я вже міг безпомилково читати всі відтінки виразу цього обличчя. Вона знову думала про батька, його поведінка і досі залишалася для неї похмурою загадкою. Потім Нора почала думати про інше.
— Вам поки що не треба вирушати в небезпечну подорож, — сказала вона. — Це добре. Але взагалі радіти нам ще рано. Містера Бейлі не так уже й легко перемогти. Він захищатиметься до останнього. Він жахливий противник.
— Дрібниці! — крикнув я. — Не може одна людина вистояти проти сил цілої держави, проти світу.
— Хто його знає? — відповіла Нора. — Ви не можете навіть уявити, яку страшну руйнівну зброю має містер Бейлі.
— Але принаймні це буде боротьба, а не покірливе здихання. А до того ж… у містера Бейлі є «внутрішні вороги». Правда, їх небагато, але вони можуть бути небезпечніші за ворожі армії.
— Цих внутрішніх ворогів тільки двоє: ви і я, — сказала Нора. — Але ви праві. Вони можуть зробити багато. О, коли б і мій батько!.. — Вона опустила голову.
Потім раптом випросталась і рішуче сказала:
— Настане час, і я батька прямо запитаю: друг він чи ворог…
Холодний вітер раптом подув знизу. З кратера почулося гудіння.
— Вентилятор знову почав працювати, — сказала Нора. — Містер Бейлі поспішає переробити рештки повітряної сировини… Холодно… Ходімо…
Цього вечора я попрощався з Норою, несучи з собою спогад про її усмішку, неначе я побачив сонце після довгої зими.
І знову я сів до радіоприймача.
«Комінтерн» передавав останнє урядове повідомлення.
Начальникові експедиції Ширяєву вдалось установити центр напряму вітрів. Уряд споряджає нову експедицію для повного з’ясування причин незвичайного поглинання повітря на такій-то широті і сто тридцять п’ятому градусі східної довготи.
Я усміхнувся, прослухавши це повідомлення. Я знав, що Ширяєв нікуди не вирушав з Верхоянська. Честь відкриття «точки поглинання повітря» приписували йому за моєю порадою, щоб відвести од мене підозру містера Бейлі, якому, звичайно, передадуть цю важливу радіотелефонограму. Я уявляв, як розлютується містер Бейлі, дізнавшись, що місцезнаходження його підземного містечка вже встановлено. Це мусить видатися йому тим більш правдоподібним, що його потужні вентилятори деякий час не працювали, і члени експедиції могли досить близько підійти до кратера, не рискуючи бути втягнутими повітряною течією.
Як звичайно, наш уряд діяв швидко і рішуче. На жаль, я нічого не міг повідомити Реввійськраді про збройні сили містера Бейлі: це для мене залишалося таємницею. Мені вдалося тільки довідатися, що населення містечка не перевищує п’ятисот чоловік. Мене спочатку дивувала
П’ятсот чоловік проти цілої армії — мізерна жменька! Але які машини знищення пустять в хід ці люди? Я міг тільки попередити наших бійців, що боротьба буде важка і треба приготуватися до будь-яких несподіванок.
Так чи інакше розв’язку чекати недовго. Карти роздано, гра розпочата…
Містер Бейлі наказом оголосив містечко на воєнному стані. «Гарнізон» готувався до облоги. На гребені кратера поставили сторожові вишки, встановили на них «радіовуха», що вловлювали звуки. На схилах із зовнішнього боку кратера відкрилися люки, про існування яких я не знав, та ілюмінатори з товстим склом. Грізні дула гармат виглядали з отворів люків. Немов полегшуючи шлях ворогові, гігантські вентилятори знову не працювали.
Наближалася весна. Стояла тиха, безвітряна погода. Сонце після зимової сплячки почало виглядати з-за горизонту, освітлюючи снігові вершини гір багряним світлом.
Настали дні напруженого чекання. Проте в містечку не відчувалося особливого пожвавлення. Воно здавалося таким же безлюдним і мертвим, як завжди. Робота в лабораторіях не припинялася. Але, очевидно, лабораторії та майстерні працювали тепер «на оборону». Безперервно рухалися підйомники, доставляючи снаряди на заховані батареї. Машини замінювали цілі армії людей.
Я і Нора, як і раніше, працювали в нашій лабораторії, перетворюючи довгі стовпці формул професора Енгельбректа на нові способи обробки і переробки нашої повітряної «сировини». Ми проробляли ряд спроб, не знаючи їх кінцевого синтезу, їхніх результатів і мети. Це дуже турбувало Нору. Можливо, ми сприяли виготовленню нових способів винищення людства? На запитання Нори батько нічого певного не відповідав.
Вечорами ми з Норою виходили на нашу площадку і спостерігали пустинне небо. Летючих вісників не було (я був переконаний, що нова експедиція з’явиться на крилах). Головні повітряні сили СРСР перебували далеко від нас, ї я вираховував, як швидко їх сюди перекинуть. За моїм розрахунком, мало минути ще кілька днів, перш ніж аероплани заширяють над нашими головами, несучи нам смерть, а людству визволення…
— Дивіться, неначе біля гармат з’явилися люди, — сказала в один з таких томливих вечорів Нора.
Я подивився на темні люки і побачив рухливі тіні. Мабуть, радіовуха вловили наближення аеропланів, і захисники містечка готувалися до повітряної атаки.
Ми схвильовано чекали, що буде далі. Навколо було тихо. Сонце зайшло за горизонт, і тільки вищерблений місяць тьмяно освітлював дикий пейзаж, що розстилався у нас під ногами. Було холодно, але ми стояли.
Минуло близько години. І раптом яскраве світло осліпило нас. З десяток величезних прожекторів спалахнули кільцем навколо кратера, далеко освітлюючи місцевість. З полярної ночі ми немов перенеслися в сяючий тропічний південь. Коли очі звикли до світла, ми побачили на горизонті кілька сріблястих бабок. В той же час вуха наші вловили ледве чутне рокотання моторів.