Людвисар. Ігри вельмож
Шрифт:
– Сказав? – нервово випалив він.
– Так, мій пане, – відповів той, – він уже взявся до роботи.
– Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.
Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені,
– Хутко, хлопці, хутко, – то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. – Як же воно так? – бурмотів він собі під ніс. – Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?… А може, король не в Острозі? Може, ближче?…
Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:
– От чортівня!
Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:
– Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!
– Я тут! – війнуло перегаром збоку.
– В околицях Львова є військові?
– Можливо, ваші гайдуки, пане.
Бургомістр закусив губу.
– А окрім них?
Пан Єжи почухав за вухом.
– Хіба що замкові драби.
– Не покинуть же вони замок, – процідив крізь зуби Шольц.
Пан Єжи знизав плечима.
– Вишикуєте своїх ціпаків, – вирішив бургомістр, – і самі одягніть парадовий мундир.
– Буде сповнено!
– Ще б квітів і кобіт… Квіти і кобіти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година – півтори, не більше!
Метушня відновилась, і від того мозок бургомістра запрацював швидше. Він зиркав по кутках, на стелю, в темне вікно, однак рішення ніде не було. Натомість варта провела в залу якогось чоловіка в дорожньому костюмі, що урочисто повідомив:
– Його сіятельство за півгодини прибуде до Львова!
– От напасть! – заволав бургомістр. – Ідіть шукайте дівчат!
– Якубе, о такій порі ми знайдемо хіба що блудниць, та й то сплячих, – сердито відповів війт, котрому ця метушня вже давно була в печінках.
– То приведіть блудниць, чорт забирай!
– Блудниць?!!
– А що? У них на чолі не написано, хто вони!.. Мартине!
Хлопець миттю опинився поруч.
– Мерщій до борделю!
Від несподіванки в лакея відібрало мову, зате округлилися очі.
– Ти знаєш, де у Львові оте місце? – вже тихше запитав бургомістр.
Мартин нерішуче похитав головою.
– Та не бреши, я у твої роки знав усіх курвів поіменно!
Хлопець зрозумів, що діжка з порохом всередині цього чоловіка от-от вибухне, а тому вирішив не опиратися.
– Підеш, ні, побіжиш туди і скажеш, аби з десятеро найгарніших одягнулись ошатненько і негайно з'явились сюди. Зрозумів?
Мартин кивнув головою.
– Чого стоїш? Мерщій! – закричав Шольц.
Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю виніс лакея на Ринок. Тут він зупинився, щоб перевести подих, але, відчувши на собі палючий погляд, помчав далі, проклинаючи службу,
Та біг Мартин недовго: минувши цвинтарні стіни, що оберігали мертвих від живих біля церкви латинів, зупинився неподалік брами. На одному з будинків висіла, тримаючись з останніх сил, вивіска «Львівські курчата». Поряд з нею справді було дерев'яне курча з неймовірної величини розправленими крилами, отож одні бачили в ньому кажана, а інші – пегаса. Втім, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати відвідувачів і з честю виконувало свій обов'язок. За що й отримувало винагороду – кілька мазків жовтої свіжої фарби на свої чудернацькі крила щомісяця.
Усередині панували тиша і сморід. Кілька мізерних каганців освітлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризків і недоїдків. Під ногою лакейського черевика розлізся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився і кілька разів човгнув підошвою по підлозі, як молодий бугай у загоні. Корчмар трохи звів розкуйовджену голову і поглянув на нього байдужим поглядом.
– Що ти тут робиш? – промимрив він.
Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:
– Дівку хочу… Маєш?
Корчмар хмикнув і, нарешті відірвавшись від столу, сів, спираючись тільки на лікті.
– Що, кров кипить? А гроші маєш?
– Кипить, – відповів, червоніючи, хлопець. І трохи знічено додав: – І гроші є. А десятьох… Маєш?
Від того господар прокинувся зовсім. Він на мить вгледівся в лакея, а потім зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, сміхом. Хлопець дістав з-під лівреї гаманець бургомістра і витрусив жменю злотих на стіл. Сміх урвався, і господар жадібно ковтнув слину.
– З того б і починав.
– Я їх візьму з собою.
– Гаразд.
Згрібши золото, корчмар заховав його до кишені і підвівся з-за столу. Зробивши знак іти слідом, він попрямував у темний куток до сходів нагору. У невеличкій кімнатці спали повії, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не більше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу їх стількох утримувати.
У кутку стояла шафа, посередині – стіл, біля стіни – велике ліжко, на якому спали семеро. Більше з меблів не було нічого. З-під зім'ятих суконь звідусіль визирало найсокровенніше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, інших корчмар до себе не наймав.
Вікно було зачинене, і вранішня свіжість сюди ще не досягла. У кімнаті стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зілля та вина.
– Прокидайтесь, дівки! – голосно сказав корчмар. – Панич десятьох замовив.
По заспаних личках пробігли хвильки подиву. Там сіпнулась тонка брова, там сяйнула усмішка, там розімкнулися спраглі вуста і почулося стомлене зітхання.
Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам'янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив: