«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-9 рр. під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українців в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелігенцію" Галичини, Буковини і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галичині пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українським грунті— сам Як. Головацький між ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником
Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з тодішньої галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники-москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю.
Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобзарь" стає для неї святою книгою, Україна—святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави—між молодіжю входить в моду вберати ся „по козацьки"; з молодечим завзятем вигоняють з уживання галицької інтелїгенції польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Вечерниці", 1862, „Мета" 1863 -5, Нива" 1865, „Русалка" 1866,Правда" від 1867) будять в громадянстві любов і привязанє до свого народу— простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і полїтично.
125. Початки національного житя на Буковинї
Сей новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут перші початки національного житя, якою досї не знала ся маленька країна, врізала політичними, а дал. й релігійними та культурними межами від сусідньої Галичини хоч звязана разом з Галичиною австрийською адміністрацією, вона жила осторонь, не зачеплена і не розрух. ана нерухливим галицьким житем.
Аж галицьке народовство 1860-х років знаходить на Буковині живійший відгомін. Знаходить ся тут кілька талановитих і енергійних письменників—як брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далї Осип Федькович—найбільший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австрийська Україна, що в своїх опо. віданнях і поезіях розвинув перед громадянством Галичини і Буковини чарівну романтичну панораму Карпатів, переказів і легенд, звязаних з ними, і барвистого гуцульського житя. За недостачею місцевих органів, місцевого літературного руху, вони прилучають ся до руху галицького, беруть участь в галицьких народовецьких виданнях, і при слабких взагалі літературних засобах галицьких тої доби мали чимале значіннє в розвою тих перших народовецьких початків Галичини. В Буковині ж нарОднє жите стало розвивати ся значно пізнїйше; тутешнє товариство "Руська Бесіда", шо служило осередком літературного і громадського житя, засноване 1869 р, довго мало характер русофільський і тільки в 1880-х рр. здобувають у нїм перевагу народовці.
Та незмірно більше значіннє нїж ся моральна поміч віщунів буковинського відродження мала для народовецького руху в Галичині, і взагалі в австрийський Україні, участь і поміч Українців росийських. Після того як припинено розвій українського житя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописи, шо заходили ся видавати галицькі Українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удало ся наладити журнал „Правду", що виходив потім кільканадцять літ, Українці з Росії брали в нїм дїяльну участь і він мав до певної міри характер всеукраїнського органа, тому що в Росії не можна було видавати нї українських газет нї журналів.
Ся поміч Українців з Росії мала величезну вартість для Українців австрийських. Український, або як його звали—народовецький
126. Київська громада і указ 1876 р
З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полекшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна і наукова діяльність. Тоді центром українського руху стає Київ, де за останні кільканадцять літ, псля розгрома кирило-мефодіївцїв наросли нові культурні сили з вихованцїв тутешнього університету. Діяльність сеї київської громади, відмінно від петербурської, звертала ся головно не на суспільні, а на наукові справи: на обгрунтованнє українства науковими дослідами минулого і сучасного житя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманів, етнографи Чубинський і Рудченко, язикознавцї Житецький і Михальчук і ин. Їм удало ся добути дозвіл на заснованнє тут у Київі відділу географічного товариства (1872) і він став центром, коло котрого стали громадити ся культурні сили українські. Поруч того оживає також і література українська: з кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талановиті поети і письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Мик. Лисенко зачав класти підвалини український музиці своїми збірками пісень, композиціями (між ними опера „Різдвяна ніч") і чудовими концертами. Згодом починає підіймати ся український театр, незвичайно розворушуючи громадянство, його інтелїгентські і півінтелігентські верстви.
Отак, як я сказав уже, діяльність київської громади була звернена на питання не політичні, навіть не соціальні. Провідники її свідомо і умисно звертали увагу українського громадянства на культурний і науковий бік справи, занехуючи політичний, щоб відтягнути „Українцїв від участи в росийських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українців на таке одностороннє „культурництво". Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Україні.
Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення лякаючії його успіхами українського «сепаратизму», як тоді са називано—що Українці розвивають свою мову і письменство, на те щоб відділити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сій комісії україчство як польсько-австрийську інтригу, звернену, аби відірвати Україну від Росії; центурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли—відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тодї добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім ворожо для росийського гіравлїння, через його заборонні заходи против українства. Комісія рішила як найпильнїйше слідити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання і москофільський рух в Австрії та вжити всїх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито київський віддїл Географічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки і белетристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом; українські ж концерти, представлення, читання заборонено зовеїм.