Ім'я рози
Шрифт:
«Так, так, я визнаю правдиву віру, яку сповідував тоді всією душею, визнаю, що ми покинули нашу одежу на знак відмови від всього, що ми зреклися всіх наших дібр, чого ви, собаки прокляті, не зречетесь ніколи, що відтоді ми не приймали ні від кого грошей і не носили їх із собою, ми жили з милостині і нічого не залишали на наступний день, а коли нас приймали і накривали нам на стіл, ми їли, а тоді відходили, покидаючи на столі те, що залишилось…»
«І ви палили й грабували, щоб заволодіти майном добрих християн!»
«Ми палили й грабували, бо обралиубогість вселенським законом і мали право присвоювати незаконні багатства інших, ми хотіли вразити до глибини плетиво жадібності, яке поширювалося від парафії до парафії, але ми ніколи не грабували, щоб володіти, не вбивали, щоб грабувати, ми вбивали, щоб карати, прагнучи кров'ю очистити нечистих, може, нас занадто захопило непомірне бажання справедливості, можна грішити й через надмір любові Божої, через надлишок досконалості, ми були правдивим духовним чином, післаним Господом і призначеним для слави остаточних часів, ми шукали собі нагороду в раю, прискорюючи ваше знищення, ми єдині були апостолами Христовими, а всі інші зрадили, Ґерард Сеґалеллі був божественним пагоном, паростком Dei pullulans in radice fidei [276] , своє правило ми дістали прямо від Бога, а не від вас, собаки прокляті, олживі
276
Божим, що виріс з кореня віри (лат.)
Він увесь тремтів, проводячи руками по одежі, немовби бажаючи очиститись від крові, про яку говорив.
«Ласолюб віднайшов чистоту», — сказав мені Вільям.
«Але хіба це чистота?» — з жахом спитав я.
«Можливо, чистота буває й інакшою, — мовив Вільям, — та яка б вона не була, вона завжди наганяє на мене страх».
«Що вас найбільше страхає у чистоті?» — спитав я.
«Поспіх», — відповів Вільям.
«Годі, годі, - говорив Бернард, — ми вимагали зізнання, а не заклику до різанини. Гаразд, ти не лише колись був єретиком, ти й далі ним є. Ти не лише колись був убивцею, ти знову вбивав. То ж розкажи, як ти вбив своїх братів у цій обителі і навіщо».
Келар перестав тремтіти, озирнувся, немов прокинувшись зі сну: «Ні, - сказав він, — до злочинів у цім монастирі я ніякого відношення не маю. Я визнав усе, що був вчинив, не примушуйте ж мене зізнаватись у тому, чого я не чинив…»
«Хіба є ще щось таке, чого б ти не скоїв? То ти заявляєш, що невинний? О, ягня непорочне, взірцю лагідності! Ви чули, колись він мав руки по лікті у крові, а тепер він невинний! Може, ми помилились, може, Ремиґій з Вараґіни є образом чесноти, вірним сином церкви, ворогом ворогів Христових, може, він завжди дотримувався порядку, що його пильна рука церкви, не жаліючи труду, настановила у селах і містах, в крамницях купців, у робітнях ремісників, у скарбницях церков. Він невинний, він нічого не скоїв, ходи-но сюди, дай-но обійму тебе, брате Ремиґію, дозволь потішити тебе, відкинути звинувачення, що їх лихі люди висунули проти тебе!» Ремиґій розгублено дивився на нього, раптом мало не повіривши у своє звільнення, але тут Бернард змінив тон і владно звернувся до капітана лучників.
«Мені огидно вдаватися до методів, які церква завжди засуджувала, коли їх вживала світська влада. Але є закон, який панує наді мною і приневолює й мої особисті почуття. Спитайте в настоятеля, в якому приміщенні можна розкласти знаряддя для тортур. Але не починайте відразу. Нехай три дні сидить в холодній, закований в кайдани по руках і ногах. Потім покажете йому знаряддя. Лише знаряддя. А на четвертий день розпочнете. Справедливості не властивий поспіх, на відміну від того, що вважали лжеапостоли, а Божа справедливість має століття у своєму розпорядженні. Працюватимете помалу, поступово. А насамперед пам'ятайте те, що вам не раз говорилось: слід уникати каліцтва і небезпеки смерті. Одним із благ, які ця процедура дає нечестивцю, є власне те, що він смакує й виглядає свою смерть, яка приходить лише тоді, коли зізнання буде повне, добровільне і цілковито очистить його».
Лучники схилилися, щоб підняти келаря, але той вперся ногами об землю і не давався їм в руки, показуючи, що хоче щось сказати. Діставши дозвіл, він заговорив, але слова насилу виходили йому з уст, а мова його була наче белькіт п'яного, і було в ній щось непристойне. Але, розговорившись, він знову сповнився тією дикою енергією, яка надихала його попереднє зізнання.
«Ні, мосьпане. Не треба тортур. Я чоловік слабодухий. Я зрадив тоді, впродовж одинадцяти років зрікався в цім монастирі своєї колишньої віри, збираючи десятину з виноробів та селян, пильнуючи за стайнями та свинарниками, щоб вони гараздували, збагачуючи абата, я охоче причинявся до управління сею робітнею Антихриста. І мені було добре, я забув свою бунтівничу пору, я виніжувався у розкошах черева і не тільки. Я чоловік слабодухий. Нині я продав своїх колишніх побратимів з Болоньї, тоді я продав Дольчина. Слабодухо перевдягнувшись за одного з єпископських людей, я був присутній при спійманні Дольчина та Маргарити, коли на Великодню суботу їх привели у замок Буджелло. Три місяці вештався я по околицях Верчеллі, поки не прийшов лист від Папи Климента з присудом. Я бачив, як Марґариту порубали на шматки на очах у Дольчина, вона кричала, коли різали її бідолашне тіло, якого й я торкався однієї ночі… А коли її розтерзаний труп вже палав на огниську, вони взялися за Дольчина, розжареними кліщами вирвали йому ніс і сім'яники, і неправда те, що говорять, буцім він навіть не застогнав. Дольчино був високий і міцний, мав розкішну бороду, руде волосся спадало йому кучерями на плечі, він був прекрасний і могутній, коли провадив нас у своєму капелюсі з широкими крисами та пером, зі шпагою на поясі габіту; Дольчино наганяв острах на чоловіків і примушував кричати від насолоди жінок… Але коли його катували, він теж кричав од болю, як жінка, як теля, кров текла йому зі всіх ран, поки його водили з кута в кут, ще і ще завдаючи йому невеликих ран, щоб показати, як довго може жити посланець диявола, а він хотів умерти, просив, щоб його прикінчили, але помер надто пізно, коли його вже привели на огнище, і був він схожий на купу кривавого м'яса. Я йшов за ним і тішився, що мене оминуло це випробування, я пишався своєю хитрістю, а той паразит Сальватор був зі мною і казав мені: як добре ми вчинили, брате Ремиґію, що повелися як люди обережні, нема-бо нічого паскуднішого від тортур! Того дня я б відрікся від тисячі релігій. І вже цілі роки, багато років я повторюю собі, що я боягуз, і я був щасливий, що повів себе як боягуз, а все ж завжди сподівався, що зможу довести сам собі, що я не такий вже слабодухий. І нині ти мені дав цю силу, мосьпане Бернарде, ти став для мене тим, чим поганські цісарі були для найслабодухіших мучеників. Ти дав мені відвагу визнати те, у що я вірив душею, хоч тіло сього цуралося. Але не давай мені забагато цієї відваги, не більше, ніж може витримати смертна ся моя оболона. Не треба тортур. Я скажу все, що ти забажаєш, краще відразу на вогнище, там помираєш від задухи, ще поки починаєш горіти. Не треба катувати мене, як Дольчина. Тобі потрібен труп, і ти хочеш, щоб я взяв на себе провину за інші трупи. Трупом я стану невдовзі,
Він дивився на присутніх зі змовницьким виглядом, сміючись. Але то вже був сміх безумного, хоча, як пізніше звернув мою увагу Вільям, цей безумний мав достатньо глузду, щоб затягнути разом із собою у безодню Сальватора, помстившись за його донос.
«А як ти повелівав дияволом?» — напирав Бернард, який приймав це марення як законне зізнання.
«Ти теж це знаєш, бо не можна стільки років мати справу з одержимими дияволом і не набратись їхніх звичок! Ти теж це знаєш, кате апостолів! Береш чорного кота (хіба не так?), який не має жодної білої волосини (ти добре це знаєш), зв'язуєш йому всі чотири лапи, тоді несеш опівночі на перехрестя доріг і волаєш голосно: о великий Люцифере, повелителю пекла, беру тебе і впускаю в тіло мого ворога, як тепер тримаю у полоні цього кота, і якщо доведеш мого ворога до смерті, наступного дня опівночі, на сім самім місці офірую тобі в жертву сього кота, і ти вчиниш те, що я велю тобі силою магії, яку зараз я творю згідно з таємною книгою святого Кипріяна, во ім'я всіх отаманів найбільших пекельних легіонів, Адрамельха, Аластора й Азазеля, до яких я молюся тепер з усією їхньою братією… — Губи йому тремтіли, очі вилазили з орбіт, він почав молитися — тобто здавалось, ніби він молиться, але звертав він свої благання усім зверхникам пекельних легіонів… «Абіґоре, ресса pro nobis… Амоне, miserere nobis… Самаелю, libera nos a bono… Веліяле eleyson… Фокалоре, in corraptionem meam intende… Габориме, damnamus dominum… Зебосе, anum meum aperies… Лeoнарде, asperge me spermate tuo et inquinabor [277] …»
277
Согріши за нас… помилуй нас… звільни нас від благого… помилуй… дай мені зіпсуття моє… проклянімо Господа… отвори зад мій… окропи спермою твоєю, і буду я нечистий (лат.).
«Годі, годі! — заволали присутні, хрестячись. І додавали: — Господи, прости нас усіх!»
Келар замовк. Вимовивши всі ці імена дияволів, він упав лицем додолу, бризкаючи білуватою слиною з викривлених уст, вишкіривши частокіл своїх зубів. Його руки, змучені ланцюгами, судомно розчепірювалися і стискалися, ноги його сіпалися нерівномірними ривками. Помітивши, що мене охопив дрож жаху, Вільям поклав мені руку на голову і стиснув за потилицю, заспокоюючи: «Бачиш? — сказав він мені, - під тортурою або загрозою тортури людина зізнається не лише в тому, що зробила, але й у тому, що б хотіла зробити, навіть сама цього не усвідомлюючи. Тепер Ремиґій цілою своєю душею прагне смерті». Лучники вивели келаря, який далі сіпався в судомі. Бернард зібрав свої папери. Тоді пильно подивився на присутніх, що знерухоміли у полоні великого сум'яття.
«Допит закінчено. Звинуваченого, який зізнався у злочині, буде доправлено до Авіньйона, де відбудеться кінцевий процес, щоб скрупульозно подбати про дотримання істини і правосуддя, і лише після цього законного процесу його буде спалено. Він уже не належить вам, Аббоне, як не належить мені, адже я був лише покірливим знаряддям істини. Знаряддя справедливості лежить деінде, пастирі виповнили свій обов'язок, тепер настала черга собак, які мають відділити заражену вівцю від стада і очистити її вогнем. Злощасна історія, в якій чоловік сей виявився провинним у стількох брутальних лиходійствах, скінчилася. Тепер обитель може жити в мирі. Але світ… — і тут він підвищив голос, звертаючись до гурту легатів, — світ ще не віднайшов миру, світ роздирає єресь, яка знаходить прихисток навіть у покоях імператорських палаців! Хай брати мої запам'ятають: cingulum diaboli [278] пов'язує гидотних поплічників Дольчина з шанигідними вчителями Перуджійської капітули. Не забуваймо, що в Божих очах марення сього нещасного, якого ми тільки-но передали в руки правосуддя, нічим не відрізняються від марень учених, які бенкетують за столом відлученого від церкви баварського німця. Джерело мерзосвітніх єресей б'є з багатьох проповідей, яким навіть воздається слава і які все ще непокарані. Суворими є страждання і смиренною є голгофа того, кого Бог покликав, як мою грішну особу, відшукувати змію єресі, де б вона не загніздилась. Але сповнюючи святеє се діло, я зрозумів, що єретиком є не лише той, хто відкрито сповідує єресь. Шанувальників єресі можна впізнати за п'ятьма переконливими ознаками. По-перше, це ті, хто тайкома відвідує єретиків у в'язниці; по-друге, це ті, хто оплакує їх затримання, бувши їм близькими друзями за життя (адже навряд чи той, хто часто бачився з єретиком, не знав про його діяльність); по-третє, це ті, хто твердить, начебто єретиків осуджено несправедливо, навіть коли вина їхня доведена; по-четверте, це ті, хто криво дивиться і критикує тих, хто переслідує єретиків і успішно проповідує проти них, і це видно з їхніх очей, з носа, з виразу обличчя, який вони марно хочуть приховати, адже показують вони свою ненависть до тих, до кого мають уразу, і любов до тих, через чиє нещастя вони так вболівають. Насамкінець, п'ятим знаком є те, що вони збирають спопелілі кістки спалених єретиків і роблять з них предмет поклоніння… Але величезну глибину я вбачаю також у шостому знакові, тому вважаю, що явними приятелями єретиків є ті, в чиїх книгах (навіть якщо вони відкрито не ображають православ'я) єретики знайшли фундамент для своїх збочених силогізмів».
278
Диявольський зв'язок (лат.).
Говорячи це, він дивився на Убертина. Ціле францисканське посольство добре зрозуміло, до чого веде Бернард. Зустріч провалилася, ніхто б не наважився продовжувати вранішню дискусію, знаючи, що кожне слово буде вислухане у світлі останніх злощасних подій. Якщо Бернард приїхав з наказом Папи запобігти компромісові між двома групами, йому це вдалося.
П'ятого дня ВЕЧІРНЯ,
де Убертин рятується втечею, Бенцій починає дотримуватися законів, а Вільям розмірковує над всілякими різновидами розкошелюбства, побаченими за той день