Мільйон і один день канікул
Шрифт:
— Карене, ти вже розібрався в галактиках?
Алька, безперечно, облітала весь корабель… Олегу, є нові малюнки? Сподіваюся, Всесвіт дає вам маленькі уроки!..
— Усе гаразд! — доповів Пап. — Летимо…
— Батьки летять вам назустріч, — сказав директор. — Бажаю щасливого Батьківського Дня!
Камера переключилася на Марс, і вони побачили, як директор розмовляє з диспетчером про інших учнів.
Урочистий день для всіх учнів лісової школи, для всіх дітей Землі! Бути поруч із батьками, де вони не працювали б, побачити, довідатися, як цілий рік вони жили без тебе… Пірнути
— Дізнаюся про час прибуття, — промовив, підводячись, Пап. — А тим часом їжте марсіанські апельсини. Тільки, цур, не тікати!
— А навіщо? — простодушно спитав Олег. — Скоро прибудемо…
— Знаю я вас! — насварився пальцем Пап.
— Добре, що не дав завдання: вийміть апельсин із шкірки, не знімаючи її, — ущипливо мовила Алька, як тільки Пап вийшов.
— Куля… — похмуро згадав Карен. — Як повернути Кулю?
— Там що — уповільнився час, на Тутику? — запитав Олег.
— А може, Мишука скинули, — висловив припупущення Карен, — і він дременув у космос?..
— Нічого ви не знаєте, — промовила Алька. — Тутик — це музей. Там залишили одного короля. Для екскурсантів. Щоправда, не дуже гарного підібрали. Та іншого, либонь, не було. — Алька зітхнула: — Я бачила, як слуга віз йому стіл із сніданком…
— Який стіл? На коліщатах? — загаласували хлопці. — Хіба йому мало кухні-автомата?
— Ви не читали про королів?! Та король ніколи не простягне руки, щоб натиснути кнопку автомата. Йому треба все подати на стіл! У цього короля лише один слуга, але він дуже серйозний хлопчик. Ісіль — так його звуть?
— Бармалей! — поморщився Олег.
— Ісіль — гарне ім’я… Подай мені, Ісілю, апельсин.
Скоряючись царственому жесту Альки, Олег приніс сріблястий марсіанський апельсин.
— Обчисть його. Та хутчій… Зубами! У тебе є зуби?
Олег щосили рвав тугу шкірку фрукта.
— Куля! — похмуро мовив Карен. — Зараз увірвуся до Мишука: або Куля, або зречення престолу!
— Ай справді, як ми повернемось? — подумав уголос Олег. — Раптом він зіпсує Кулю?
— Чого доброго, розпиляє її та й повставляє у свої персні! Або начепить на свою королівську шию. — Алька оглянула приятелів. — А от ми візьмемо та й не повернемося назад на Землю!
— Я-ак? — Навіть Карен, який завжди розумів Альку, був спантеличений.
— А так! Полетимо в Кінцевий космос. Разом з батьками.
Карен усміхнувся. Він зрозумів Альку.
— Але ж ми не значимось на станції, — сказав Олег. — Треба жити, харчуватися…
— Харчуватимемося крихтами… Чи ж багато тобі, художникові, треба?
— Небагато, — признався Олег.
— Ех ти, бідолаха, ніколи не снідав по-королівському. — Алька ковтнула запашну дольку апельсина, поправила вбрання, підпушила неіснуючі вуса. — Отже, сніданок закінчено…
— Молодець, Алько! — Карен підхопився з крісла. — Ми зустрінемо короля й відберемо Кулю!.”
— Хто? Ви? — Алька знову стала Алькою — довгоногим, худим, насмішкуватим ватажком. — Ви? — повторила Алька, метнувши на приятелів презирливий погляд. — Теоретик зоряних світів… Вільний художник… Отак вас король і злякався!..
Теоретик і художник похнюпили голови.
— За мною! — скомандувала Алька.
Алька привела їх до напівтемного історичного залу корабля.
Коли над Землею літали перші космічні кораблі, то брався до уваги кожен зайвий грам приладів, навіть зріст і вага космонавтів, — занадто дорого коштували ті польоти. Жоден король (а на планеті тоді ще існували королі) не мріяв, звичайно, піднятися в космос у парадному мундирі й чоботях — такий політ розорив би останні славетні королівства. У космосі працювали космонавти в тренувальних костюмах або в скафандрах.
Тепер на кораблях є басейни, сади, лісові куточки, картинні галереї, музеї, історичні зали. Людина, яка вирушає на інший край Всесвіту, не розлучається із звичною земною обстановкою. За кілька годин польоту вона може відпочити на літній галявині або побути сам на сам з картинами Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Рєпіна. Людина згадує своє минуле, вона мовби відчуває під ногами землю і тому спокійно дивиться у мільйонноокий океан пустоти. Вона підготовлена до зустрічі з майбутнім. Без минулого, як відомо, немає майбутнього.
Історичний зал “Вікторії” не привертав особливої уваги наших мандрівників. Тут було зібрано експонати, що представляли різні епохи планети: картини у позолочених рамах, зброя на стінах, старогрецькі статуї. Та коли Алька сказала “за мною” — значить, історія набувала таємничого змісту.
Алька поспішає повз шаблі та рушниці — отже, вирішили хлопці, короля не буде страчено; повз маленькі гармати — отже, облогу королівської каюти відмінено; повз прекрасні мармурові лиця — невже короля помилувано?.. І зупиняється коло залізного рицаря.
— Швидше! — квапить Алька. — Розбирайте обладунок.
Вона влазить у сталеві черевики, пристібає наколінники, натягує залізну кольчугу.
— Важко? — співчутливо питає Карен.
— Нормально. Ворушіться швидше! Шолом. Лати. Рукавички. Он отой меч із стіни! — командує рицар якимось глухим, зовсім не Альчиним голосом.
Незграбним помахом металевої руки опускає рицар забороло. Застигає коло дверей, зіпершись на меч.
— Гей ви, по кутках! Як тільки зайде король, вітайте його. І не висовуйте носа.
Вони чекали кілька хвилин. Почулося голосне сопіння. З-поза колон діти побачили знайомі вуса. Король після сніданку вирушав у звичний світ минулого. Попереду короля ступав маленький слуга.
— Його передостанність Мишук! — загукали хлопці, як тільки Мишук наблизився до дверей.
Король просунув у зал вуса, хихикнув:
— Мене впізнають. Чуєш? — він повернувся до Ісіля.
З-за колон долинала пісенька:
Добридень, добридень,
Добридень, королю!
Найостанніший -