Маґнат
Шрифт:
— Пощо пан так тратився? — прошепотів мені на вухо Яць, але я нічого не відповів чоловікові, що врятував мені життя.
Священик не мав би дарувати нічого, проте поклав на тацю невеликий, але дуже гарно вималюваний на дошці образ святої великомучениці Катерини з колесом, і люди схвально загомоніли, а мені щось здушило в горлі. Які ж вбогі наші православні отці, застрашені католицькою шляхтою, обтяжені потомством, невчені! Лиш той, хто приймає убогість Христа за цноту, не здригнеться при виді сих залатаних ряс. Я не про отця Даниїла, бо, маючи такого Яця при собі, він ніколи
Тут приступив купець, якого так дивно звали — Слуга з Добромиля, — й поклав на тацю… квіт. Чи мені привиджується? Ні, то була правдива біла ружа, що часто цвіте у панських садах влітку. Диво-дивне. Не намисто, не гроші, не сувій тонкого полотна, а квіт посеред зими! Люди кинулись, обступили, а священик перехрестився і похитав головою. Мені враз стало душно, перехопило подих, і я вийшов зі світлиці. Був уже вечір, блимали дрібнесенькі зорі, й усюди панувала темрява.
— Михайле! — крикнув я, хоча й не сподівався, що швидко знайду гайдука, але він легко відділився від купки людей, що стояли коло оборогу.
— Треба їхати додому, — сказав я. — Йди спитай, чи хтось мене з Павлом не відвезе. А я тим часом пошукаю малого.
Михайло позичив сани, а малий спав на печі, то я вирішив його не будити.
Коли ми виїхали з села, я спитав гайдука:
— Що то за чоловік Слуга з Добромиля? Що ти про нього знаєш?
— Я не звідціля, вашмосць. Нічого не знаю, — коротко відповів Михайло, хоча по голосу я відчув, що він знає.
— А як хтось дає новорожденній дитині квіт на хрестини, що се значить?
— Се така ворожба. Як квіт, поставлений у воду, зов’яне до трьох днів, то дитина не проживе й трьох тижнів, а як не зов’яне, то житиме довго.
— Недобре ворожіння, — здригнувся я. — Не хотів би я знати таке наперед.
— Ліпше знати, аби не прив’язуватися до дитини, яку Бог забере собі.
— Се ти так кажеш, бо молодий, своїх дітей не маєш! — дорікнув я.
— Кажу так, як є, вашмосць! — огризнувся Михайло. — Квітку на тацю кладе не абихто, а ворожбит. Але зараз зима, де той квіт візьмеш?
Я не став нічого говорити, та ще й надворі проти ночі. Був вельми подивований з того, що бачив. А може, я то сам собі вимислив? От лихо! Трохи примара ясновельможного відступила, ніхто мені не докучав витрішками — новий клопіт маю, цур тобі та пек! Не може один чоловік стати тінню другого чоловіка. Ну, пройдуся я в тій процесії, чи проїдуся у панськім візку з відкритим верхом у одежі покійного ясновельможного — і до мене так робили, се лиш чудернацький звичай. А там покину Добромиль, повернуся до сина, може, ще все налагодиться, жаль мій великий перетреться…
Михайлу я велів завести коня до стайні, але він сказав, що поїде назад і, може, навіть переночує в Tеpновій, якщо я дозволю, а вранці з Павлом вернеться назад. Не знаю чому, але я відчув велику полегкість. Отже, Михайла не приставили,
Назавтра довелось мені забути про той дивний випадок на хрестинах. По сніданню вийшов я подихати свіжим повітрям, коли раптом гукнув мене пан Томаш, маршалок боневицький.
— Пане Северине, мушу з вами поговорити!
Вигляд у нього був стривожений. Він повів мене до якогось покою. Там стояли скрині, шкуратяні торби і згорнутий килим — усе з кабінету покійного ясновельможного. Видно, знайшовся покупець на Боневичі, назад дороги немає.
Маршалок наказав принести грітого пива з цинамоном та різними приправами, відпустив слугу, а тоді мовив тихо:
— Потребую панової помочі!
— Завжди готовий допомогти, — відказав я щиро.
— Приємно мені се чути. Нам разом довелося пережити тяжкі часи, і я думав, що вже все скінчилося, але… Є один клопіт.
Маршалок відпив добрий ковток, витер вуса й продовжив:
— Я хотів би спитати, про що мав бесіду пан з секретарем Стахом на тому тижні?
Я розгубився, а тоді згадав:
— А, у той день я ще питав вашмосць, чи не міг би чимось допомогти з паперами покійного ясновельможного, бо секретар йде зі служби й від’їжджає до кляштора в Самбір. А пан маршалок мені одмовив…
— Не одмовив, бо то не мені рішати! Я відповідаю за все те, що є в Боневичах, але ним не розпоряджаюся, бо воно мені не належить! — скипів маршалок.
— Се була приватна розмова, вашмосць, я дав слово шляхтича. Пан секретар виручив мене в однім ділі, я сам попросив його про се. Чому вашмосць не спитає його самого?
— Він уже в Самборі. Тоді я спитаю по-іншому: чи не просив Стах пана потримати в себе якісь папери, бо мені доповіли, що того вечора він заходив до вашого покою?
— Ні, вашмосць, не давав жодних паперів, і ви се знаєте. Вчора, коли я повернувся з Тернової, то помітив, що хтось рився у моїй скриньці.
Пан маршалок відвернувся. Я чекав, що він почне божитися чи навіть сердитися, але ні. Тому я мирно сказав, щоб не ставити його в незручне становище, бо він чоловік підневільний, і ми всі, хто були при вмираючому ясновельможному, загрожені.
— Нічого не пропало. Нехай вашмосць просто скаже, в чім річ, може, я чимось допоможу. Пан Стах не був моїм приятелем.
— Скажу. Я сам оглядав три скрині з книжками і дві шкуратяні торби з паперами покійного, що не вмістилися у скрині, перед тим, як їх поклали на сани, щоб везти до замку. Стах їх повіз. Було з ним два гайдуки і кучер. Не далі як позавчора я оглянув куфри й побачив, що одна торба розпорена. Сюди ніхто не заходив, бо лиш я маю ключ. Не пам’ятаю, що за папери там були, начебто листи. Покійний ясновельможний лишав собі копії, а часом не відправляв написані листи, тримав їх у себе. Ми зі Стахом домовлялись, що він складе реєстр листів, але виявилось, що він того не зробив, кинув усе й поїхав до Самбора, хоч се могло почекати. Признаюсь, що його рішення йти в ченці мене здивувало. Міг би знайти собі щось ліпше з його головою.