Магічний ніж
Шрифт:
Зрештою, тепер йому було де ховатися — ніхто не відшукає його в іншому світі. Папери з бювара також були в безпеці, під матрацом в Ситагазі, — хай навіть у нього не було часу прочитати їх.
Віл помітив, що всі люди почали рухатися в одному напрямку. Вони виходили — доглядач повідомив їм, що за десять хвилин музей зачиняється. Хлопець узяв себе в руки та також пішов до виходу. Вулиця Хай-стрит пролягала неподалік, і він подумав, чи не зайти йому до офісу адвоката — попри те, що він сказав по телефону раніше. Той чоловік був досить приязним…
Але,
З автомобіля виходив високий чоловік із білими бровами.
Хлопець відвернувся та почав спостерігати за тим, що відбувалося, у віддзеркаленні вітрини ювелірної крамниці. Він побачив, як чоловік озирнувся, поправив краватку та увійшов в офіс. Щойно він зник, Віл швидко пішов геть, відчуваючи, як його серце шалено калатає. Небезпека крилася повсюди. Він підійшов до будинку університетської бібліотеки і став чекати на Ліру.
5
Поштовий папір
— Віле!
Голос Ліри був тихим, але хлопець усе одно смикнувся. Вона сиділа на лаві неподалік від нього, проте він її не помітив.
— Ти звідки?
— Я знайшла свого вченого! Це жінка, її звуть доктор Мелоун. У неї є механізм, що здатен бачити Пил, і вона незабаром навчить його розмовляти…
— Я не помітив, як ти підійшла.
— Та ти й не дивився, — відповіла дівчинка. — Мабуть, ти думав про щось інше. Добре, що я тебе знайшла. Знаєш, дурити людей вельми просто. Дивись.
Повз них проходили, рухаючись майже синхронно і підозріло озираючись довкола, двоє полісменів, чоловік і жінка. Було тепло, і вони були в білих сорочках із закоченими рукавами. Віл сторожко подивився на їхні рації та кийки. Коли вони наблизилися до лави, Ліра підвелася та заговорила з ними.
— Ви не підкажете мені, де знаходиться музей? — спитала вона. — Ми з братом повинні були зустрітися там із батьками, але, мабуть, загубилися.
Полісмен подивився на Віла, й той, стримавши свою злість, знизав плечима: так, ми загубилися, як по-дурному, правда?
Чоловік посміхнувся, а жінка спитала:
— А який музей? Ешмолін?
— Так, саме цей, — відповіла Ліра та зробила вигляд, ніби уважно слухає пояснення жінки.
Віл підвівся, подякував поліцейським, і вони з Лірою пішли геть. Вони не озиралися, але поліція вже втратила до них інтерес.
— Бачив? — спитала Ліра. — Якщо вони тебе шукали, я їх відвернула: вони не звернуть уваги на хлопця з сестрою. Мені краще не відходити від тебе ні на крок, — почала виговорювати вона йому, щойно вони завернули за ріг будинку. — Сам ти можеш ускочити в халепу.
Віл нічого не відповів, але його серце бухкало від люті. Вони підійшли до круглої будівлі з великим свинцевим куполом, що височіла на майдані, оточеному кам'яними кремовими корпусами коледжів, церквою й високим садовим муром, з-за якого виглядали
Ліра нарешті звернула увагу на почуття, що охопили Віла, й запитала:
— Що сталося?
— Розмовляючи з людьми, ти привертаєш їхню увагу, — тремтячим голосом відповів він. — Якщо ти хочеш, аби тебе не помітили, тобі слід мовчати й поменше рухатися. Я роблю це все своє життя й добре вмію це робити. Те, що ти зробила… ти просто вийшла із затінку. Не слід цього робити! Ти поводишся несерйозно.
— Ти так гадаєш? — промовила дівчинка, відчуваючи, як її охоплює роздратування. — Ти вважаєш, я нічого не знаю про те, як брехати й усе таке? Але тобі я не брешу й ніколи цього не робитиму, присягаюся. Ти в небезпеці, і якби я не вчинила так, тебе б схопили. Ти що, не бачив, що вони на тебе дивляться? Ти недостатньо обережний — якщо бажаєш почути мою думку, це ти поводишся несерйозно.
— Якщо я несерйозний, то чому вештаюся тут, чекаючи на тебе, коли я міг би бути за багато миль звідси? Я міг би спокійно сидіти в тому місті, дбати про свої справи, але натомість тиняюся тут, аби в разі чого допомогти тобі. І ти ще кажеш, що я несерйозний?
— Ти мусиш бути тут! — гнівно вигукнула вона. Нікому не можна розмовляти з нею таким тоном — вона ж аристократка, зрештою, вона Ліра! — Ти мусиш бути саме в цьому світі, інакше нічого не дізнаєшся про свого батька. Ти шукаєш його для себе, а не для мене.
Обмінюючись цими палкими докорами, вони не забували приглушувати голоси — майдан був дуже затишним, і люди, які гуляли тут, могли звернути на них увагу. Почувши останні Лірині слова, Віл одразу замовк, йому навіть довелося притулитися до стіни коледжу. Обличчя його стало дуже блідим.
— Що ти знаєш про мого батька? — дуже тихо спитав він.
Ліра відповіла таким самим тоном:
— Нічого. Я лише знаю, що ти його шукаєш. Я спитала лише це.
— Кого спитала?!
— Алетіометр, звичайно.
Віл не одразу згадав, що вона має на увазі. Потім його погляд став таким розлюченим і підозрілим, що дівчинка вмить дістала прилад із рюкзака та сказала:
— Гаразд, я покажу тобі.
Вона присіла на кам'яний бордюр, що оперізував трапу в центрі площі, схилилася над золотим інструментом та почала повертати його ручки. Її пальці рухалися так швидко, що встежити за ними було майже неможливо. Далі вона на декілька секунд зупинилася, спостерігаючи, як золота стрілка почала пересуватися по колу, на мить застигаючи то тут, то там, а потім ізнову швидко перевела стрілку в нове положення. Віл пильно стежив за тим, що відбувається довкола них, але поруч нікого не було; група туристів розглядала будівлю під куполом, а продавець морозива штовхав свою тачку по тротуару, проте на них ніхто не дивився.