Магічний ніж

Пулман Филип

Серафіна Пеккала звернулася до загубленого деймона:

— Ти казав, що деякі відьми й досі допомагають цим людям?

— Гадаю, що так — декілька відьом-перебіжчиць із Вольгорська, — якщо вони також не втекли, — відповів він. — Що ти збираєшся вчинити? Ти шукатимеш мою відьму?

— Так. Але наразі залишайся з Каїсою.

Серафіна Пеккала, залишивши деймонів нагорі, підлетіла до катера та опустилася за спиною стернового. Його деймон-чайка пискнув, і чоловік повернувся до відьми.

— Запізнилася, так? — спитав він. — Злітай у повітря та веди нас до корабля.

Серафіна відразу злетіла. Усе вийшло, як вона й очікувала: деякі

відьми й досі допомагали людям, і матрос вирішив, що вона одна з них. Вона згадала, що трап зазвичай розташований на лівому борту, а вогні лівого борту мають бути червоними. Вирушивши крізь туман, вона вже за сто ярдів роздивилася відблиск червоного світла, швидко повернулася та зависла над катером, даючи стерновому вказівки. Він максимально уповільнив судно та підвів його до сходні, що звисала над самою водою. Стерновий гукнув, і з корабля скинули лин, а сходнею спустився матрос та закріпив його на катері.

Серафіна Пеккала підлетіла до леєра, що огороджував палубу корабля, і сховалася за рятівними шлюпками. Вона не бачила інших відьом, але вони напевно патрулювали в небі. У разі чого, Каїса знає, що робити.

Вона побачила, як з катера сходить пасажир. Спочатку видно було лише хутро й каптур, але коли невідомий підійшов ближче, на леєр легко скочила золотава мавпа-деймон та оглянула все довкола недоброзичливими чорними очима. Серафіна затамувала подих — пасажиркою була пані Кольтер.

Якийсь чоловік у чорному скочив на палубу, щоб зустріти її, й озирнувся, наче сподівався побачити когось ще.

— Лорд Боріель… — розпочав він. Але пані Кольтер перервала його:

— Він приїде слідом. Тортури розпочали?

— Так, пані Кольтер, — була відповідь, — але…

— Я ж наказала їм почекати! — роздратовано вигукнула жінка. — Чи вони вирішили не слухатися мене? Здається, на кораблі негаразди із дисципліною?

Вона відкинула каптур, і в жовтому світлі прожекторів Серафіні Пеккала стало добре видно її обличчя: гордовите, сердите і, як на відьму, надто молоде.

— Де інші відьми? — вимогливо спитала пані Кольтер.

Чоловік відповів:

— Немає жодної, пані. Втекли додому.

— Але якась відьма вказала катеру дорогу, — сказала жінка. — Де вона?

Серафіна пригнула голову. Без сумніву, матрос на катері не чув останніх новин. Людина у чорному здивовано озирнулася, але пані Кольтер надто квапилася, тому, швидко оглянувши палубу, вона разом зі своїм деймоном пішла геть. Чоловік зник слідом за нею.

Серафіна Пеккала подивилася, чи немає кого поруч. Вона сховалася за вентиляційною трубою між леєром та надпалубною спорудою корабля, де вздовж стіни розташовувалися великі вікна — не ілюмінатори. Саме гуди увійшла пані Кольтер із супутником. Світло з корабельних приміщень падало на повиті туманом поручні, що огороджували палубу, та нечітко освітлювало фок-щоглу і прикритий парусиною люк. Усе довкола було вогким і починало застигати від морозу. Там, де сиділа Серафіна, її ніхто не міг помітити, але якщо нона хотіла ще щось побачити, їй слід було залишити своє укриття.

Це нікуди не годилося. Вона завжди могла втекти на своїй сосновій гілці, до того ж у неї були ніж і лук, і вона могла битися. Відьма сховала гілку за трубою і прокралася вздовж палуби до першого вікна. Воно запітніло, і щось роздивитися крізь нього було неможливо, до того ж Серафіна не чула ніяких голосів. Вона знову відступила в тінь.

Залишалася одна річ, до якої можна було вдатися і на яку вона ніяк не могла насмілитися —

це було надто ризиковано, до того ж дуже виснажило б її, — але в неї, здається, не було іншого вибору. Цим мало стати певне чаклування, яке зробило б її невидимою. Звичайно, справжня невидимість є неможливою: це радше була магія психічна, щось на кшталт абсолютної стриманості, яка робила того, хто накладав заклинання, не невидимим, а просто непомітним. Докладаючи максимальних психічних зусиль, аби залишатися в цьому стані, вона могла пройти крізь людну кімнату або розійтися з поодиноким подорожнім, і її ніхто не побачив би.

Тож відьма заспокоїлася й максимально зосередилася, приготувавшись триматися так, аби увага інших людей зовсім оминала її. Їй знадобилося кілька хвилин, доки вона не впевнилася, що все вийде як слід. Вона перевірила це, вийшовши зі свого укриття і ставши на шляху матроса, котрий ішов палубою з торбою якогось знаряддя. Він обминув її, жодного разу на неї не глянувши.

Отже, все було зроблено. Вона підійшла до дверей яскраво освітленого приміщення та відчинила їх — каюта була порожньою. Двері вона залишила відчиненими на той випадок, якщо їй доведеться втікати. Після цього вона попрямувала до дверей, розташованих у дальньому кінці приміщення, та відчинила їх, побачивши сходи, що вели вниз, усередину корабля. Спустившись ними, вона опинилася у вузькому, подекуди освітленому коридорі, вздовж якого під стелею пролягали якісь білі труби. Коридор був дуже прямий і, напевно, проходив крізь корпус корабля, по обидва його боки виднілися двері.

Серафіна тихо пішла цим коридором, прислуховуючись до того, що відбувається, і нарешті почула голоси. Усе мало такий вигляд, нібито тривала якась нарада.

Вона відчинила двері й увійшла.

Навколо великого стола сиділо з десяток людей. Один чи два з них звели очі, ковзнули по відьмі відсутнім поглядом і відразу про неї забули. Вона зупинилася біля дверей і почала спостерігати за тим, що відбувалося. Головував на нараді літній чоловік у кардинальському вбранні, усі інші також, здається, були церковниками того чи іншого рангу — за винятком пані Кольтер — єдиної присутньої жінки. Пані Кольтер перекинула своє хутро через спинку стільця, її щоки у теплі корабельних приміщень пашіли.

Серафіна Пеккала уважно оглянула каюту й побачила, що тут присутня ще одна людина: чоловік із худорлявим обличчям і деймоном у вигляді жаби, який сидів біля столу, заваленого книжками у шкіряних палітурках і неохайними купами пожовклого паперу. Спочатку їй здалося, ніби це секретар чи писар, але потім вона побачила, що він робить: він пильно дивився на золотий інструмент, схожий на великий годинник чи компас, кожну хвилину відриваючись, аби записати те, що побачив. Тоді він відкривав одну зі своїх книжок, переглядав покажчик і шукав відповідну сторінку, після чого також занотовував щось і повертався до інструмента.

Серафіна зосередила увагу на дискусії, що точилася за столом, — вона почула слово «відьма».

— Вона щось знає про дитину, — сказав один із церковників. — Вона зізналася, що їй щось відомо. Про ту дитину дещо знають усі відьми.

— Цікаво, а що відомо пані Кольтер? — мовив кардинал. — Чи існує щось, що їй слід було повідомити нам раніше, хотів би я знати?

— Вам доведеться трохи змінити тон, — холодно відповіла пані Кольтер. — Ваше преосвященство, ви забули, що я жінка, отже, істота не така витончена, як князі Церкви. То яку істину я мала знати про дитину?