Маха гола

Ібаньєс Бласко

І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.

Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.

Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!

— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.

Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло

Міліту.

Лопес де Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.

Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.

Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять — до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.

Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.

У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.

Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу — впливових друзів.

— Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, — казав йому Реновалес таємничим тоном. — Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу… сам побачиш…

І вів його до театру дивитись якусь виставу; сидів неспокійно, з нетерпінням чекаючи, коли на сцену вийдуть артисти. Тоді штурхав ліктем Котонера, який сидів із широко розплющеними очима, але куняв, занурений у солодку дрімоту, що завжди змагала його після ситої їжі.

— Поглянь-но… Придивися гарненько: третя справа… Ота невисока у жовтій шалі.

— Ну, бачу, і що з того? — сердито озивався друг, роздратований, що йому не дають подрімати.

— Придивись добре… На кого вона схожа? Чи не нагадує тобі когось?

Котонер у відповідь байдуже пирхав. На свою матір схожа, на кого ж іще? Чи йому не однаково? Але коли Реновалес казав, що та дівчина дивовижно схожа на Хосефіну й обурювався, що товариш цього не помітив, старий художник від подиву забував і про сон.

— Схаменися, Маріано, де твої очі? — вигукував він уїдливо. — Що спільного між отією тичкою з голодним обличчям і бідолашною небіжчицею?.. Ти бачиш якусь жалюгідну дівку і називаєш її Хосефіною… Тут і говорити нема про що.

Хоча в першу мить Реновалес

сердився й обзивав друга сліпим, та зрештою давав себе переконати. Виходить, він помилився, якщо Котонер не помічає схожості. Той мусить пам’ятати небіжчицю краще: його спогади не скаламучені пристрастю.

Та минало кілька днів, і маестро знову підступав до Котонера з таємничим виглядом. «Щось таке покажу тобі… щось таке…» І, покинувши товариство веселих ефебів, котрі так дратували старого друга, вів його до мюзик-холу й показував іншу вульгарну жіночку, яка високо підкидала худющими ногами або ворушила животом і в якої, прозирало з-під машкари рум’ян висмоктане мало-кровне обличчя.

— А як тобі ця? — запитував маестро благально й боязко, ніби не вірив своїм очам. — Адже в ній щось таки є, правда?.. Ти згоден зі мною?..

Друг вибухав гнівом:

— Ти збожеволів! Що може бути спільного між сердешною Хосефіною — такою доброю, такою ніжною, такою благородною, й оцією… лахудрою?

Після кількох невдач, що змусили Реновалеса засумніватися у своїй пам’яті, він уже не зважувався надокучати другові. Тільки-но згадував, що хоче повести його на нову виставу, як Котонер глузливо кидав:

— Ще одне відкриття?.. Годі тобі, Маріано, викинь ці химери з голови. Як узнають люди, подумають — ти схибнувся.

Але одного вечора маестро, незважаючи на гнів Котонера, уперто став наполягати, щоб той пішов із ним подивитись на «Чарівну Фреголіну», дівчину-іспанку, яка співала в одному театрику в бідняцькому передмісті — її звучне прізвисько, виписане метровими літерами, красувалося на всіх перехрестях Мадрида. Ось уже два тижні Реновалес щовечора ходив на її виступи.

— Для мене дуже важливо, щоб ти її побачив, Пепе. Один лише погляд… Благаю тебе… Я певен, цього разу ти не скажеш, що я помилився.

Кінець кінцем Котонер здався на умовляння друга. Вони досить довго чекали появи «Прекрасної Фреголіни», дивлячись на виступи танцюристів та слухаючи пісеньок, що виконувалися під рев публіки. Оте чудо приберігали на завершення. Нарешті натовп у залі схвильовано загомонів і оркестр урочисто заграв добре відому всім шанувальникам цієї популярної співачки мелодію; на маленьку сцену бризнув сніп рожевого світла, і з’явилась «Чарівна».

Це була невисока, але струнка дівчина, така тендітна, що здавалася виснаженою від голоду. Найдужче впадало в очі її досить гарне личко, сумне і ніжне. З-під чорної, розшитої сріблястими нитками сукні, схожої на широкий дзвін, виглядали тоненькі худі ніжки. Над газовим декольте ледь випинали білосніжні опуклості, а над ними проступали туго обтягнені шкірою гострі ключиці, її очі так і вабили до себе — великі, прозорі, невинні і водночас хтиві. Пломінчики любострастя, що миготіли в них, ніби й не порушували їхнього наївного виразу. Стояла вона, як черниця, притиснувши руки до стану й відставивши лікті, і в цій позі боязкої соромливої дівчини співала фальцетом жахливі непристойності, що різко суперечили її скромній зовнішності. У цьому й полягала незвичайність «Чарівної Фреголіни», і тому публіка вітала кожне її лайливе слівце радісним ревом і з пошани до святобливої постави співачки не вимагала, щоб вона задирала ноги або ворушила животом.