Маха гола
Шрифт:
— Дай мені грошей, татуню, зараз же. Не будь таким злюкою; тобі, мабуть, подобається мене дражнити. Я певна, що в тебе їх діла пака. Може, навіть у кишені… Ану, лихий таточку, дай-но я тебе обшукаю, дай-но подивлюся в твій гаман… Не кажи, що в тебе його немає. Він у цій кишені… атож, у цій кишені!
Міліта засунула руку під батькову робочу куртку, розстебнула її і стала грайливо лоскотати його, намацуючи внутрішню кишеню. Реновалес відпихав її, але досить мляво. Дурненька, тільки марнує час. Де вона знайде той гаман?.. Він ніколи не носить його в цьому костюмі.
—
І справді. Художник уже встиг забути, що вранці оплачував якийсь рахунок і потім неуважно засунув гамана в кишеню своєї вельветової куртки.
Міліта розкрила гаман із такою жадібністю, що батькові стало не по собі. Ох ці жіночі руки, які аж тремтять, коли хапають гроші! А втім, дарма! Він же наскладав чимале багатство, так чи так воно колись дістанеться дочці і, можливо, врятує її від небезпеки, на яку вона наражає себе, прагнучи жити серед розкоші та облудного блиску, бути рабинею жіночого марнославства.
Міліта миттю вихопила паку банкнотів, і великих, і маленьких, скрутила їх у жмут і міцно затиснула в жмені.
Реновалес запротестував:
— Віддай гаман, Міліто, не будь дитиною. Ти залишаєш мене без грошей. Завтра я тобі пришлю скільки треба, а цих не чіпай… Це грабунок.
Але дочка не слухала його. Вона схопилась на ноги й відскочила, високо піднявши руку, щоб урятувати здобич. Міліта радісно реготала, що так легко домоглася свого… Вона не поверне йому жодного папірця! Не знає, скільки тут є, порахує вдома; сьогодні якось викрутиться, а завтра візьме в нього решту.
Маестро кінець кінцем також засміявся, заразившись її буйною радістю. Він удавано погнався за Мілітою, кричав на неї з награною суворістю, обзивав її злодійкою, гукав: «Рятуйте, грабують!» — і так вони побігли через усі три студії. На мить Міліта затрималась у останніх дверях і суворо підняла палець у білій рукавичці:
— Завтра решту, щоб мені не забув. Гляди, татуню, це дуже серйозно. До побачення. Вранці чекаю на тебе.
І зникла, на якийсь час розвеселивши батька своїми пустощами.
Сутеніло. Реновалес зажурено сидів перед портретами дружини, споглядаючи оту до абсурду прекрасну голову, яка здавалася йому найсхожішим із портретів. Його думки поринали в темряву, що насувалася з кутків і огортала картини. Тільки на шибках, помережаних чорним плетивом гілля, ще тремтіло тьмяне вечірнє світло.
Самотній… самотній навіки. Може, трохи любить його ота дівчина, яка щойно звідси пішла, весела й нечутлива до всього, що не лестить її жіночому самолюбству, її квітучій і здоровій красі. Має він також друга, відданого йому, як старий пес, але й Котонер ділить свою прихильність між ним та іншими друзями, ревниво оберігаючи свою богемну свободу.
Оце й усе… А більш у нього немає жодної близької Душі.
Він уже стоїть на порозі старості, і в кінці пустельної й безрадісної дороги, що стелиться перед ним, чекає на нього смерть, осяяна якимось зловісним червоним світлом. Смерть! Ніхто не може її уникнути. Вона — єдина достовірність; а втім,
Смерті не бояться, як не бояться страшної пошесті, що лютує в якійсь далекій країні. Про неї говорять як про щось неминуче, але зовсім не страшне. Вона, мовляв, ще хтозна-де і з’явиться сюди нескоро.
Реновалес часто згадував смерть, але цілком бездумно, бо завжди відчував себе живим, міцно прив’язаним до життя ілюзіями та бажаннями.
Смерть дожидає нас у кінці шляху; ніхто не може уникнути з нею зустрічі, але кожен довго не хоче помічати її. Амбіції, бажання, любов, невблаганні буденні потреби відвертають увагу людини під час її мандрівки до смерті; це ніби гаї, долини, блакитне небо і дзеркальні смуги річок, що розважають подорожнього, ховаючи від нього фатальний обрій — чорне бездонне провалля, куди сходяться всі шляхи.
Йому, Реновалесові, залишилося пройти небагато. Стежка його життя ставала пустельною й невеселою; більше не росли обіч неї високі розлогі дерева, а тільки вбогі лишайники, рідкі й миршаві. Він уже бачив удалині чорну прірву, відчував на собі її крижаний подих, неухильно прямував до тієї страшної пащі. Широкі простори з осяйними вершинами ілюзій на обрії залишились позаду, а повернутися було неможливо. Це подорож, з якої нема вороття.
Він змарнував половину життя, домагаючись слави й багатства, сподіваючись, що слава потім щедро заплатить йому за все… Померти! Хто ж про це думав? Смерть тоді була для нього загрозою далекою і невідчутною. Реновалес вірив, що наділений високою місією і смерть не посмів його забрати, не прийде, аж поки він не завершить своєї роботи. А йому так багато треба було зробити… Ну от, тепер усе зроблено, і йому вже немає чого бажати. У нього все в… Уже не здіймаються перед ним надхмарні замки, які треба штурмувати. Не видніє на обрії жодної перешкоди, лише найостанніша з них… раніше невидима… смерть.
Він не хотів її бачити; ще стелилася перед ним життєва дорога, і по ній можна іти й іти, аби тільки сила. А сила у нього є.
Та леле! Іти роки й роки, не відриваючи погляду від чорної прірви, постійно бачити її на обрії і знати, що її не обминеш — це нелюдська мука, яка зрештою змусить його побігти, покінчити з усім якомога скоріше.
Оманливі хмари, що затуляєте небокрай і ховаєте невблаганну правду, через яку хліб у роті здається гірким і яка змушує людину проклинати безглуздя своєї появи на світ!.. Облудні і приємні міражі, що сяєте над похмурою пустелею нашої мандрівки до смерті! Рятівні ілюзії, поверніться до мене!
І засмучений маестро спрагло милувався останнім міражем, який засяяв на його життєвій дорозі — образом коханої небіжчиці. Він палко жадав вдихнути в нього нове життя, віддавши йому частку свого. Замішував на щасливих спогадах глину минулого і ліпив із того образу величний монумент, щоб він піднявся до самого неба і до останньої миті затуляв своїм громаддям чорну прірву на обрії.
V
Поведінка маестро Реновалеса дивувала і навіть обурювала його друзів.