Малий і Карлсон, що живе на даху

Линдгрен Астрид

— А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху — надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

— Вони, мабуть, поніміли, — насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

— А що це за вигадка?

— Ми… — почав Крістер.

— Тебе звати Август, а ще як? — перебив його Карлсон.

— Ні, я ніякий не

Август, — відповів Крістер.

— Чудово, підемо далі, — мовив Карлсон.

— Це Гунілла й Крістер, — пояснив Малий.

— Просто дивно, як людям не щастить, — мовив Карлсон. — Та що зробиш — усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

— А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

— Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні, — мовив Карлсон. — Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся, — додав він і ображено надув губи.

— Авжеж, ми придумаємо щось інше, — благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

— Ось я візьму та її полечу собі геть, — заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь миті, сидів насуплений і мовчав.

— Я ще не певний, — нарешті озвався він, — але, може, я й залишусь, коли вона, — Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу, — коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

— Любий Карлсоне, залишися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

— Ну гаразд, — погодився Карлсон, — нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго.

Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

— Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

— Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти, — мовив Карлсон і знов насупився. — Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

— Ти можеш бути в мене, скільки захочеш, — сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

— А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

— Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій, — поспішив запевнити його Малий. — А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

— Ми будемо гратися в привида й лякати людей, — і запропонував він. — Ви не уявляєте собі, що я можу робити з самим тільки простирадлом.

Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! — додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

— Може, не треба так страшно лякати людей?

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

— З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.

— Простирадло — це дурниця, не варто й згадувати, — сказав він, — а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

— Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний, — сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

— Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю, — вів далі Карлсон, — проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже нечутно і став ще більше скидатися на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

— Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті, — запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й охкати на всі лади.

— Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий, — пояснив він. — Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з’явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.