Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— А я цього й хочу, — відповів Малий. — Нехай іде.
І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.
— Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, — схвильовано сказав він.
Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.
Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати
Діти кинулися за ним.
Малий нетямився з радощів.
— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.
Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.
— Гей-гоп! — крикнув він. — Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?
— Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий. — Це мій собака.
— Ні, не твій, — заперечив Крістер.
— У тебе нема собаки, — озвалась і собі Гунілла.
— А от у мене там, нагорі, тисячі собак, — сказав Карлсон. — Найкращий у світі собачник — це…
— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, — перебив його Малий.
— То їх просто не було вдома, — пояснив Карлсон. — Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.
Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.
— Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря, — знову сказав він.
Гунілла нахилилась до собаки.
— Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг», — мовила вона.
— Звісно, це прізвище його господаря, — додав Крістер.
— А може, той Альберг уже помер? — сказав Малий. — А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.
Раптом у Малого з’явилась інша чудова думка.
— А може, це собакузвуть Альбергом? — сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.
Але ті лише засміялися.
— У мене багато собак теж звуться Альбергами, — мовив Карлсон. — Гей-гоп, Альбергу!
Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.
— Ось бачите! — вигукнув Малий. — Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!
Гунілла знову схопила цуценя.
— На нашийнику є й номер телефону, — безжально сказала вона.
— Ну й що ж, собака має власний телефон, — мовив Карлсон. — Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.
Він погладив цуценя пухкою ручкою.
— Один із моїх собак — до речі, його теж звати Альберг — якось днями затримався, — вів далі Карлсон, — і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала:
Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:
— Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.
Гунілла й Крістер підтримали його.
Карлсон миттю перестав супитись.
— Давайте влаштуємо виставу, — запропонував він. — Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?
Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.
— Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу, — сказав Карлсон.
— Так, — відповіли діти.
— І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок, — вів далі Карлсон.
— Так, — погодились діти.
— І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу, — мовив Карлсон.
— Хай буде так, — сказали діти трохи здивовано.
— І що є тільки одна благодійна справа — догоджати Карлсонові, що живе на даху.
Діти ззирнулися.
— А може… — почав Крістер.
— Ми домовилися! — закричав Карлсон. — А то я не граюся.
Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.
Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п’ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».
Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».
Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.
— Що нам показуватимуть? — спитав один хлопчик, на ім’я Кірре. — Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.
Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.
Та ось нарешті з-за ковдри з’явився Малий. Він тримав на руках цуценя.
— Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга, — виголосив він.
— Як вам уже сказали… виступає найкращий у світі штукар, — почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з’явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав’язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлсонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі.