Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Боссе засміявся.
— Залишається ще панна Цап. Вона не гасає з хлопчиськами і не ганяє м’яча.
— На жаль, ні, — сказав Малий.
Він намагався відчути в серці палку ненависть до панни Цап. І враз помітив щось дивне — він більше не сердився на неї. Анітрохи не сердився. Малий здивувався. Як це сталося? Досить було дві години посидіти разом замкненими, як він звик до неї? Звісно, Малий не почав раптом любити панну Цап — навпаки, проте він начебто став трохи людяніший до неї. Бідолаха мусить жити
— Я не хочу, щоб ви залишалися вночі самі, — мовив тато. — Найкраще буде спитати панну Цап, чи не пожила б вона в нас, поки мене не буде.
— Щоб я мучився з нею і вдень і вночі? — сказав Малий.
Але в душі подумав, що добре, як хтось оберігатиме їх, навіть коли то буде й хатній цап.
А панна Цап дуже радо згодилась побути з дітьми. Коли вони лишилися з Малим самі, вона пояснила, чому саме:
— Вночі привиди з’являються найчастіше, розумієш? І я складу на телебачення таку програму, що Фріда впаде з стільця, як побачить мене на екрані.
Малий стривожився. А що, як до панни Цап, поки не буде тата, почне приходити з телестудії багато людей і хтось випадково побачить Карлсона? Ой, тоді вона напевне потрапить до телебачення, хоч він і не привид, а всього лише Карлсон. І не буде вже спокою в хаті, а тато й мама так боялися цього! Малий розумів, що треба попередити Карлсона і попросити його бути обережним.
Він не зміг його побачити, аж поки настав вечір. Тоді Малий лишився сам. Тато вже вилетів до Лондона, Боссе й Бетан пішли кожне в своїх справах, а панна Цап подалася додому спитати Фріду, чи вона, бува, не бачила більше привидів.
— Я скоро вернуся, — мовила вона, як ішла. — А коли часом з’явиться якийсь привид, то попроси його поки що сісти й почекати, ха-ха-ха!
Панна Цап рідко всміхалася і майже ніколи не сміялась. Та як на неї вже нападав сміх, то єдина була втіха — що таке траплялося рідко. Але тепер вона була весела, як ніколи. Малий ще довго чув на сходах її сміх, що луною котився між стінами.
А відразу по тому у вікно залетів Карлсон.
— Гей-гоп, Малий! Що ми тепер робитимемо? — спитав він. — У тебе нема парової машини, щоб ми влаштували вибух, або хатнього цапа, щоб його можна було дратурувати, або ще чогось? Я хочу веселитися, а то я не граюсь.
— Ми можемо подивитися телевізор, — запропонував Малий.
І уявіть собі, виявилося, що Карлсон не знав, який той телевізор! Він зроду не бачив його!
Малий повів Карлсона до вітальні й гордо показав їхній новий телевізор.
— Глянь-но!
— Що це за скринька? — спитав Карлсон.
— Це не скринька, а телевізор, — пояснив Малий.
— А що в ньому є? — спитав Карлсон. — Булочки?
Малий засміявся.
—
Він увімкнув телевізор, і раптом на екрані з’явився чоловік і сказав, яка буде погода у Верхньому Норланді.
Очі в Карлсона стали круглі з подиву.
— Як ви запхнули його до скриньки?
Малий зареготав.
— А ти думаєш як? Він заліз туди, як був маленький, утямив?
— Навіщо ж він вам? — допитувався Карлсон.
— Ох, та я жартую, не бачиш? — сказав Малий. — Звісно, він не заліз туди маленьким і він намні на що не потрібний. Він просто там є, розумієш. Сидить і каже, яка завтра буде погода. То такий собі дядько-погодник.
Карлсон усміхнувся.
— І ви навмисне запроторили до скриньки дядька, аби він казав, яка завтра буде погода? Можна самим її побачити! Або з таким же успіхом спитати мене… Буде буря, і дощ, і град, і шторм, і землетрус, тепер ти задоволений?
«На Норландському узбережжі завтра буде шторм і дощ», — мовив дядько-погодник на екрані.
Карлсон радісно засміявся.
— А що я казав? Шторм і дощ!
Він підійшов до самого телевізора і притулився носом до носа чоловіка на екрані.
— І землетрус, не забудь сказати! Бідні норландці, яка в них погода! Та нехай тішаться, що взагалі мають погоду. Уяви собі, якби вони сиділи там зовсім без погоди!
Карлсон приязно поплескав чоловіка на екрані.
— Такий собі малесенький дядечко, — мовив він. — Менший за мене. Мені він сподобався.
Потім Карлсон став навколішки й заглянув під телевізор.
— Кудою ж він заліз у скриньку?
Малий силкувався пояснити, що то тільки зображення, а не живий чоловік, та Карлсон розсердився.
— Бреши комусь іншому, а не мені! Він же рухається, дивиться! І хіба мертвий чоловік буде говорити про погоду в Норланді, га?
Малий сам не дуже розумівся на телевізорі, але, як умів, намагався пояснити Карлсонові, що воно таке. Водночас він хотів скористатися з нагоди й попередити Карлсона.
— Уяви собі, панна Цап хоче попасти в телебачення, — почав він.
Карлсон зареготав.
— Хатній цап у таку маленьку скриньку? Отакенний лантух? Та їй довелося б скластися вчетверо!
Малий зітхнув. Очевидно, Карлсон нічого не зрозумів. Малий почав з самого початку, та все марно. Але врешті він таки втовкмачив Карлсонові, як працює телевізор.
— Панні Цап не треба залазити в скриньку, вона може спокійно й зручно сидіти собі за кілька миль звідси, і все одно її видно буде на екрані живу-живісіньку, — сказав Малий.
— Живого-живісінького хатнього цапа… о, який жах! — вигукнув Карлсон. — Краще розбийте цю скриньку або поміняйте її на таку, де були б булочки. Більше буде користі.