Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
— Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг, — мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
— Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком,
— Ти хоч би покраяв простирадла, — попросив він.
Карлсон похитав головою.
— От кого б я покраяв, то це твою маму… і ще й як би покраяв! Їй конче треба було забирати моє привидове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину.
— Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники — тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно — під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.
— Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець, — мовив Карлсон. — У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.
Малий нічого не відповів.
Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.
— А що ти малюєш? — запитав Малий.
— Побачиш, — коли я закінчу, — відповів Карлсон.
Нарешті Малий зшив привидовий одяг — як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.
Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з’явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.
— Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення, — мовив Карлсон. — Бо скоро з’явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.
Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.
«Портрет моїх кроликів», — було написано внизу на аркуші.
Насправді ж Карлсон намалював маленьке
— Це що, лисиця? — спитав Малий.
Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.
— Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.
— Так, — сказав Малий, — але ж… тут написано «Портрет моїх кроликів»… Де ж ті кролики?
— Вони всередині в лисиці, — відповів Карлсон.
Карлсонів дзвоник
Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.
— Скарлатина, — сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.
— Скарлатина! Негайно до лікарні!
Потім він показав на Малого:
— А його поки що треба ізолювати.
Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.
— Цить, — сказав Боссе, коли лікар пішов, — це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?
Бетан лежала й плакала.
— Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.
Але панна Цап не хотіла й чути про таке.
— Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати.
Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.
Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.
Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!
— Ну, бувай здоров, Малий! — сказав Боссе, коли санітари виносили його.
— До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! — мовила Бетан.
— Добре тобі казати, — ревів Малий. — А як ви помрете!
Панна Цап насварила його:
— Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!
Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.
— Тепер у мене залишився тільки ти, — сказав він і обняв Бімбо. — І, звичайно, Карлсон.
Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:
«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!»
Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав, як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.