Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Вікно у Філле й Рулле було відчинене, але заслонене завісками, а з кімнати долинав гучний регіт і крик.
— Зараз побачимо, чого їм так весело, — сказав Карлсон і трохи відслонив завіси, щоб можна було заглянути досередини.
Малий теж зазирнув і побачив Філле й Рулле в їхній неприбраній кімнаті. Вони лежали долілиць на підлозі, розгорнувши перед собою газету, і те, що вони читали, дуже їх тішило.
— Десять тисяч все одно, що в нашій кишені! — кричав Рулле.
— І він літає
— Бачиш, Філле, — казав Рулле, — я знаю такого, що думає негайно заробити десять тисяч, га-га-га!
— Ти диви, Рулле, — й собі кричав Філле, — я теж знаю такого, що думає негайно спіймати таємничого шпигуна, го-го-го!
Малий аж побілів з жаху, коли почув їхню мову, а Карлсон тільки зневажливо пирхнув.
— А я знаю такого, що думає негайно трохи пожартувати, — сказав він і бабахнув з пістолета. Понад дахами покотилася луна, а Карлсон гукнув: — Відчиняйте, поліція!
Рулле й Філле зірвалися з підлоги, ніби їм сипнули жару в штани.
— Струлле, рибай! — крикнув Філле.
Він хотів сказати «Рулле, стрибай», але з ляку не міг говорити як слід.
— Мерщій до фаши! — гукнув він.
Удвох вони кинулись до шафи, зачинили за собою дверці й принишкли. Тоді зсередини почувся наляканий голос Філле:
— Мене просили сказати, що Рілле і Фулле нема дома! Так, їх нема, кудись пішли!
Потім, коли Карлсон з Малим вернулися на ганочок, Малий сів, схилив голову й посумнішав. Він уявив собі, як йому буде важко охороняти Карлсона, такого необережного, та ще й не від будь-кого, а від Рулле й Філле. А тут ще панна Цап і дядько Юліус… ой, та він забув сказати про дядька!
— Слухай, Карлсоне… — почав Малий.
Та Карлсон не слухав. Він знов узявся бенкетувати і саме тепер пив сік з голубого кухлика, що колись належав Малому і що його Малий подарував Карлсонові на попередні іменини три місяці тому.
Він міцно тримав кухлика обома руками, достоту як малі діти, а все ж таки впустив його, так само, як упускають малі діти.
— Ой! — злякався Малий, бо то був такий гарний голубий кухлик, що шкода б, якби він розбився.
Та кухлик не розбився. Як він котився повз Карлсонові ноги, той спритно спіймав його великими пальцями. Карлсон був без черевиків, і великі пальці витикалися з дірок у червоних смугастих шкарпетках, немов дві чорні ковбаски.
— Відгадай, у кого найкращі великі пальці? — сказав Карлсон.
Він замилувано дивився на свої чорні ковбаски і якусь хвилину розважався тим, що ховав їх, втягаючи в шкарпетки, а тоді знов випростував.
— Слухай, Карлсоне… — ще раз спробував Малий, та Карлсон перебив йому:
— От ти вмієш рахувати. Коли я весь вартий
Малий засміявся.
— Не знаю. А ти хочеш їх продати?
— Авжеж, — відповів Карлсон. — Тобі. Ти дістанеш їх дешево, оскільки вони вже не нові і… — трохи подумавши, він додав: — Не дуже чисті.
— Що ти верзеш! — сказав Малий. — Як же ти обійдешся без великих пальців?
— А хіба я сказав, що обійдуся? — спитав Карлсон. — Вони залишаться в мене, але взагалі будуть твої. Я їх просто позичу в тебе.
Він поклав ноги Малому на коліна, аби той переконався, що великі пальці вже однаково, що його власні.
— Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх, ти міг би сказати: «Оті великі пальці належать мені». Хіба це не вигідно? — переконував він Малого.
Та Малий не хотів торгувати пальцями. Він пообіцяв і так віддати Карлсонові всі п’ятаки, які в нього є в скарбничці.
А тоді нарешті сказав те, що давно вже поривався сказати:
— Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хто мене доглядатиме, коли мама з татом будуть у відпустці?
— Найкращий у світі доглядач, — відповів Карлсон.
— Ти маєш на думці себе? — запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.
Карлсон кивнув головою:
— Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п’ять ере.
— Панна Цап, — сказав Малий.
Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму: нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач? Та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.
— Гей-гей! — тільки й вигукнув він.
— Що означає «гей-гей»? — занепокоєно спитав Малий.
— Коли я кажу «гей-гей», то воно й означає «гей-гей», — відповів Карлсон. Очі йому аж світилися.
— І дядько Юліус приїде, — сказав Малий. — Він хоче полікуватися, бо йому щоранку терпне тіло.
І Малий розповів, що дядько Юліус дуже важкий гість і що він мешкатиме в них весь час, поки мама з татом подорожуватимуть на білому пароплаві. Боссе і Бетан теж поїдуть кожне в свій бік.
— Не знаю, як воно все складеться, — стурбовано закінчив Малий.
— Гей! — вигукнув Карлсон. — Їм випадуть такі два тижні, що вони їх довіку не забудуть!
— Кому, мамі з татом чи Боссе і Бетан? — запитав Малий.
— Хатньому цапові і дядькові Юліусові, — відповів Карлсон.
Малий ще дужче стурбувався. Але Карлсон ласкаво поплескав його по щоці:
— Спокійно, тільки спокійно! Ми будемо чемно гратися з ними, бо ми найчемніші в світі… принаймні я.
І Карлсон стрельнув над самим вухом Малого, аж той підскочив з переляку.